Станіслав Стеценко - Війни художників

— Ось у кого ми запитаємо про німецькі порядки, — сказав Гущенко.

— Що таке? — стурбовано запитав Амаяк, хапаючи бокал із таці офіціанта, що саме пробігав поряд.

Амаяк став резидентом у такій важливій для СРСР країні, як Німеччина, лише завдяки наближеності його брата Богдана Кобулова до Лаврентія Берії. Він слабо знався на німецьких порядках. І страшенно боявся пошитися у дурні.

— Хто ці люди у чорних мундирах?

Обличчя резидента розцвіло посмішкою. Приємно спілкуватися з менш компетентними, ніж ти.

— Це члени Schutzstaffel.

Кобулов з натугою вимовив це німецьке слово.

— Словом, члени СС — охоронних загонів НСДАП. Носять символи — череп і знак перемоги — зіг.

— Так це військові? — продовжує допит Лілія.

— Ні, необов’язково. У СС приймають тих, хто готовий піти за фюрера на смерть. Або просто потрібних для рейху людей — наприклад, учених чи промисловців з грошима.

— А що у них за дивні знаки розрізнення? — не вгаває Лілія. — Лише один погон…

— Не зважайте на погон! Погон означає лише, до якого партофіцерського складу людина належить. Ось у того худого — три переплетені смужки, за нашими мірками, він щось середнє між капітаном і полковником. А ось конкретні знаки вони носять у петлицях. Власне, так само, як це прийнято у нас у Червоній армії. Он той худий з одним дубовим листком — штандартенфюрер. А он той товстий з трьома подвійними переплетеними смужками і трьома листками — групенфюрер. Щось на кшталт партійного генерала.

— Ну й диво! — зауважив Гущенко, хитнувши головою. — Генерал партії. Такого я ще не чув. Як на мене, навіть подібне словосполучення — нонсенс!

— Миколо Петровичу, тримайте свої сумніви при собі, — нині це ж наші найближчі союзники, — Кобулов жартівливо посварив його пальцем і відсьорбнув вино з бокала.

Гущенко у відповідь пробурчав щось, чого ні Лілія, ні Кобулов не почули. Потім додав:

— Я краще б пішов звідси і побродив містом.

— Я б теж склала компанію товаришу Гущенку. А ви, Амаяку? — вона із запитальною посмішкою повертається до Кобулова.

— Та ні, шановні, ми повинні бути присутніми на святковому виступі імперського міністра пропаганди. А він чудовий оратор. Раджу вам послухати. Повторюю, це обов’язково! До зустрічі у залі, — елегантний Кобулов віртуозно поставив порожній бокал офіціанту на тацю і зник у натовпі.

Не пройшло й кілька хвилин, як до них підійшов не менш елегантний фон Клейст із гарненькою, але занадто вже пишною білявкою. Волосся в неї зібране на потилиці у чималий вузол і відкриває довгу шию, говорячи штампами бульварних романів, ніби створену для поцілунків. Білявка вбрана у діловий костюм — жакет і спідницю. Спідниця — трохи нижче колін, значно довша, ніж сукня Лілії.

— Хайль Гітлер, гер Гущенко! — махає рукою Клейст.

— Доброго дня, гер Клейст!

— Ви можете відповідати: хайль Сталін! Хайль Гітлер — привітання обов’язкове лише для німців. Знайомтеся, це мій особистий секретар — баронеса Лені фон Зігфрід, — представляє він білявку. — Лені запевняє мене, що знає вас по Парижу. Вона — гарний аквареліст і колекціонує живопис. Думаю, Лені могла б у вас щось придбати. Більш того, вона крупний спеціаліст з азартних ігор, що нині суворо заборонено, так що, коли раптом побачите рулетку, тримайтеся від неї подалі!

— Від баронеси чи від рулетки? — уточнив Гущенко.

— Від обох, — розреготався Клейст. — Бо баронеса швидко спустить свої гроші й візьметься за ваші.

Пишна білявка загадково посміхається, демонструючи білосніжні зуби і подає Гущенкові руку. Рука маленька, м’яка і має гарну форму. Гущенко поцілував руку баронесі й краєм ока помітив, як Лілія закусила губу і відвела погляд. Її вигляд промовляв: «Мерзотник — мені руку не цілував жодного разу!» Ніс Лілії морщиться у зневажливій гримасі.

— Ви навряд чи мене згадаєте, але я у 33-му році працювала журналістом Німецького радіо в Парижі й кілька разів бачила вас на виставках Анрі Матісса. Я давня прихильниця творчості пана Матісса. І навіть маю у своїй колекції одну його роботу. Але не маю жодної вашої картини і мрію придбати.

— Дуже приємно і дуже цікаво. Усі мрії мають здійснюватися, а особливо такі, — Гущенко намагається згадати цю особу, але марно.

Баронеса Лені розуміє, що він безуспішно намагається пригадати її й приходить на допомогу:

— Я тоді якраз підходила взяти в маестро автограф, а ви розмовляли з ним і з його подругою чи дружиною Лідією Делекторською. Пам’ятаєте?