Станіслав Стеценко - Війни художників

Серед костюмів і декольтованих суконь виділялося чимало мундирів і червоних пов’язок зі свастиками. У залі є уніформа трьох різновидів — чорна, жовто-коричневий френч із чорними брюками і білий френч із чорними брюками. Найбільше чорної…

— Гущенко, ви великий знавець Німеччини. Що означають усі ці чорні мундири? Це військові? — запитала Лілія.

— Люба фройляйн Ліліє, я вже говорив вам, що до 36-го року жив у Франції, а не в Німеччині. Запитаєте про мундири у Клейста або ще у когось компетентного.

Від нової хвилі таць долинули запахи свіжої випічки і вина. Чорні мундири і фраки обступили офіціантів, швидко спустошуючи таці. Враховуючи те, що за картками можна отримати банку джему, молокопродукти видаються лише майбутнім матерям, а за крихітним шматочком сиру треба простояти кілька годин у черзі, святкові наїдки для бомонду були просто царськими. Гагарін колами ходить навколо офіціантів, спустошуючи бокал за бокалом.

— Скажіть, будь ласка, а можна ще кави? — німецькою запитав Гущенко офіціанта, який проходив повз.

— Кава вже була і ще буде, але пізніше, — ввічливо кивнувши головою, відповів офіціант. — Зараз — лише вино.

— А не можна навпаки: каву зараз, а вино пізніше? — запитав Гущенко.

— Ні, не можна, пане. Такий порядок.

— Порядок. Німецький порядок. Не люблю я цих порядків. Людина хоче кави, а їй пропонують цю кислятину. Схоже, доктор Геббельс хоче розігріти вином публіку перед виступом. Що поробиш? Вино так вино.

Вони взяли ще по бокалу.

— То як було із кавою в Парижі? — Лілія нагадала, що не отримала відповіді на своє запитання.

— Якщо каву не подають, можемо принаймні про неї поговорити. У Парижі можна знайти непогану каву, якщо знаєш місця. А керувати цією делегацією справді мав би хтось із міністерства культури. А я, як художник, повинен писати і виставлятися.

— Я також сюди потрапила випадково, — невинно зауважила Лілія.

— Наскільки випадково? — поцікавився Гущенко, швидко кинувши на неї поглядом.

— Зовсім випадково, — запевнила його Лілія, на підтвердження хитнувши головою й кокетливо опустивши вії.

— Дяка богові, що випадково. А то я думав, вас до мене приставило НКВС, — скориставшись тим, що Гагарін пішов на полювання за черговим бокалом вина, напівжартом говорить Гущенко і чекає на її реакцію.

Обличчя Ліліє червоніє, наче у школярки, яку піймали на бешкеті. Гущенко думає: «Ось ця природня особливість видає її з головою». Вона відвертається і шукає, куди поставити бокал. Прилаштувавши його на тацю офіціантові, повертається до Гущенка. Тепер очі її палають злістю. Обличчя раптом стало негарним, тонкуваті губи стиснуті у риску:

— Лайно! Знову за рибу гроші! Ви ж, здається, мені довіряли?

— Вірив, вірю і, сподіваюсь, не зневірюсь ніколи! — сміється Гущенко. — Як можна не вірити такій чарівній жінці? Пожартував! Не ображайтеся, Ліліє. Мене просто дуже напружує необхідність бути статистом на цьому заході, — Гущенко зусиллям волі зігнав єхидну посмішку з обличчя.

— Мені теж тут не подобається. Давайте ігнорувати його.

— Давайте. То про що ж тоді говорити? — погоджується він.

— Ви могли б сказати мені якийсь комплімент. Наприклад, що мені личить ця сукня, — говорячи це, вона проводить долонями по стегнах.

Сукня в зелених тонах — набагато відкритіша і значно коротша, ніж у більшості дам на прийомі.

— Ваша сукня чудова. Як на мене, тканини малувато, але чим її менше, тим краще ви виглядаєте.

— Стоп, стоп! Я напрошувалась на комплімент щодо сукні, а не щодо мого тіла!

— Вибачте. Мабуть, я трохи поквапився.

О, цього ще бракувало! На вході з’явився елегантний, у темному костюмі з яскраво-червоною краваткою, Амаяк Кобулов. Кобулов жваво помахав Гущенкові й Лілії рукою.

— До речі, ось винуватець нашої з вами недавньої сварки, один із посольських бонзів — Амаяк Кобулов. Якщо хочете, він зараз підтвердить, що я в той злощасний день чекав на його аудієнцію, а не рахував ворон на даху посольства.

— Миколо Петровичу, це абсолютно зайве, зробіть радісне обличчя, — швидко говорить Лілія.

— Не вчіть ученого, — кидає він, намагаючись зобразити на обличчі принаймні привітність.

Коли Амаяк підійшов, вони обоє радісно посміхалися. Гущенко представив Кобулову Лілію. Пильно спостерігав, чи не видасть Кобулов, що знайомий з нею. Ні, Кобулов ліниво-байдуже, але галантно цілує простягнуту Лілією руку. Однак, чого ж тоді вона так пожвавилась, якщо не знає Кобулова?