Станіслав Стеценко - Війни художників

Пролунало запрошення до залу.

— О, здається, мій шеф захопився вашою колегою, — Лені кивнула на Клейста, що жваво туркотів з Лілією, ніжно притримуючи її за лікоть. — Ви не заперечуєте, якщо ми сядемо разом? В піку їм обом!

— Чому б і ні, — Гущенко запропонував Лені руку, і вони разом з натовпом рушили до залу.

Клейст із Лілією йшли слідом. Гагарін кудись зник. Мабуть, вирішив висушити винні погреби Імперського міністерства іноземних справ. «Стосовно Гагаріна не залишилося ніяких сумнівів. Він до Берліну поїхав не за путівкою Контори», — подумав Гущенко, сідаючи у м’яке крісло поряд із баронесою фон Зігфрід.

Диктатура соціалістичної ідеї в державі — ось наше майбутнє.

Йозеф Геббельс.

Із виступу. 1940 рік

1 травня 1940 року, 17 год. 00 хв.

Берлін, Будинок прийомів Імперського міністерства

іноземних справ

Геббельс говорив з великим запалом. Його різкі жести руками були схожі на жестикуляцію фюрера. У голосі час од часу з’являлася хрипота, як у фюрера. І промову свою він почав із фюрера: «Вісімдесят мільйонів пар очей німців дивляться на фюрера!», продовжив війною з євреями: «Це війна не тільки із французькою й англійською плутократією, а війна зі світовим єврейством, що об’єдналося проти німецького народу!» І врешті-решт, дійшов до СРСР: «Пліч-о-пліч з німецьким народом сьогодні стоїть радянський народ, представники якого є в нашому залі! Наші російські друзі надішлють нам до кінця року мільйон тонн фуражу й зерна, 900 тисяч тонн нафти, 150 тисяч тонн бавовни, на три мільйони золотих марок шкіри… І це буде їхній вклад у боротьбу зі світовою плутократією!» Після Геббельса виступили Ріббентроп і Лей. І на цьому торжество було завершено.

На виході із залу баронесу Лені й Гущенка натовп від’єднав від Клейста і Лілії. Вони вийшли на вулицю на кілька хвилин раніше. Гущенко збирався прощатися, вичавивши із себе стандартний набір ввічливостей. Але дама дивилася на нього знизу вгору з такою сяючою посмішкою на пухкеньких вустах і так міцно тримала під руку, що Гущенко зрозумів — зустріч не закінчено.

— О, пане Гущенко, ви в якому готелі зупинилися? Ми, звісно, попросимо нашого водія відвезти вас.

— Але я з колегами, — Гущенко озирнувся, виглядаючи Лілію і Гагаріна.

— Їх підвезе геносе Клейст на власному автомобілі. Я бачу, що він серйозно захоплений вашою колегою. Давайте не будемо їм заважати. Сідайте, будь ласка, ніяких відмов. По-перше, у геносе Клейста лише два вільних місця. По-друге, жодне таксі вас не повезе, ви ж знаєте про розпорядження доктора Геббельса.

Перед подібною настирливістю можна було лише капітулювати. У таких випадках простіше здатися, аніж чинити марний опір. Гущенко розумів, що демарш баронеси навряд чи може бути спонтанним бажанням поспілкуватися з художником, якого колись бачила у Парижі. А може, своєю надмірною підозріливістю він згущує фарби?

Автомобіль загуркотів і потужно рвонув уперед. Гущенко озирнувся і ще побачив обличчя Лілії, що саме вийшла з Будинку прийомів й озиралася навколо. Поряд з нею стояли Клейст і Гагарін. Можна лише уявити, яку сцену вона йому завтра влаштує.

Вулиці були майже безлюдними.

— Гансе, зупиніть нам біля кафе «Drei Elefanten» («Три слони»), — сказала Лені. — Ви не відмовите мені у задоволенні випити з вами келих вермуту?

— Ні. Але жодного разу не бачив у Берліні вермут у вільному продажу, — здивувався Гущенко.

— Повірте, я знаю таке чудове місце, гер Гущенко, де вермут є завжди, — кокетливо блиснула очима з-під довгих вій баронеса.

У «Drei Elefanten» справді був вермут. «Drei Elefanten» — це ресторан в оточенні фешенебельних будинків і алей, обрамлених підстриженими кущами. Схоже, тут жили не останні в рейху люди. Гущенко не може згадати цього району. Швидше за все у 20-х роках його просто не було. Шпалери із золотом, скляні столики й розкішні канделябри на стінах роблять цей заклад майже шикарним. Лені замовила їм по келиху вермуту і по чашці ерзац-кави.

— Поки готують каву, зазирнемо сюди, — каже вона загадково і тягне його до кімнати за зачиненими дверима. У кімнаті виявляється стіл з рулеткою. Гущенко відразу згадав слова Клейста, але, на щастя, всі місця зайняті, тож вони, піймавши облизня, повернулися до загального залу.

— Не щастить! — сказала Лені. — Коли є гроші, немає можливості їх витратити. І навпаки.

— Як це? У рейху грати в азартні ігри заборонено, а тут грають, — дивується Гущенко. — У СРСР такі номери не проходять.