Станіслав Стеценко - Війни художників

— Це клуб для дипломатів й іноземців, — люб’язно пояснює йому Лені. — Німеччина зацікавлена, аби ви залишали тут свою валюту.

Вони сіли за стіл у кутку.

— Як вам Німеччина? — запитала баронеса. Вона присуває стільця ближче і сідає, розправивши спідницю на пишних стегнах. Дістає коробку з дамськими сигаретами. Схоже, американськими. Звідки в Берліні американські сигарети? Та ще й дамські? Хоча, якщо вже є вермут…

Крім дамських сигарет, Лені дістала довгий мундштук, інкрустований камінцями, схожими на діаманти. А може, то і є діаманти?

Від баронеси йшов запах гарних парфумів і грубих грошей. Вона вставила сигарету в мундштук і припалила від позолоченої запальнички.

— Відверто?

— Тільки так, — кивнула баронеса, освітлюючи Гущенка своєю посмішкою і вогником запальнички.

Дійсно, чому він має приховувати свої враження від цієї країни? У кафе скляні столики, і він може бачити схрещені ноги цієї розкішної жінки. Узагалі її форми набагато ефектніші, ніж, наприклад, у Лілії. Але це справа смаку. А характер? Про характер поки що важко судити. Принаймні він не може читати її думки з обличчя, як це часто вдається з Лілією. Схоже, вона набагато розумніша. А їхня зустріч і продовження вечора в цьому фешенебельному ресторані, певно, не збіг обставин. Навіщо він фрау фон Зігфрід? Вони цокнулися келихами «за знайомство» — і випили. Вермут, на диво м’який і духмяний, був оригінальним, а не черговим ерзацом воєнного часу.

— Ви знаєте, в Німеччині відбувається дуже багато речей, які мені абсолютно не подобаються. Наприклад, дискримінація євреїв. У мене дружина єврейка.

Лені дзвінко засміялася. Здається, у всіх жінок її статури високий голос. Випустила кільце диму, що повисло над нею, ніби німб:

— Гер Гущенко, але ж ви не збираєтеся емігрувати до Німеччини? То чого вам боятися? До речі, дискримінація євреїв подобається не всім німцям. Скажу більше, від німців приховують, наприклад, що введена обов’язкова праця для всіх польських євреїв. Що деякі з них утримуються в таборах. Тому що ця інформація може мати негативний резонанс у суспільстві. Про це знає вузьке коло осіб. А що ще вам не подобається в Німеччині?

Гущенко насупився. Розмова з цією баронесою не зв’язує його ніякими дипломатичними рамками. То чому б не бути відвертим?

— Не подобається політизація всього, — відверто сказав він. — Мені розповідали, що навіть уроки в школах починають вітанням «Хайль Гітлер!» або «Боже, покарай Англію!» Дітям можна було б дати спокій.

— А як із цим у СРСР, гер Гущенко? Хіба інакше? Впевнена, що є щось подібне! Лише в інших формах. Хіба ні? — цим питанням вона заганяє його на слизьке. Дійсно, в СРСР приблизно те ж саме. Сталінський або ленінський урок. З нього починається кожен навчальний тиждень.

— Справді, тут важко заперечити.

— Отож. А ще фюрер пообіцяв німецькому народу, що певні проблеми й обмеження, введені усього на рік-два і викликано це виключно військовою необхідністю. Люди вірять фюреру. Наскільки мені відомо, гер Сталін своєму народу обіцяє якийсь примарний комунізм, і то лише наступним поколінням. Як на мене, обіцянки фюрера конкретніші й реалістичніші. І скажіть, будь ласка, хіба Радянська Росія, і зокрема НКВС, гуманніше поводиться з ворогами радянського ладу в Польщі, ніж Німеччина зі своїми ворогами? — філософствує баронеса, відкинувшись на спинку крісла і випускаючи дим в обличчя Гущенкові.

— Я сподіваюся, що гуманніше. Ви знаєте, я спостерігаю за вашими співвічизниками і, мені здається, що ідеологія у них витіснила такі загальнолюдські почуття, як гуманність, співпереживання, здатність відрізняти правду і брехню. Вони не співчувають іншим народам. Тому що вважають їх нижчою, а себе вищою расою. Як не може бути співпереживання, наприклад, у селянина до корови чи вівці. Перша потрібна для отримання молока чи м’яса, друга живе, аби постачати господаря вовною.

— Правильно і справедливо те, що робить фюрер! Він один знає, що добре, що погано. Так вважають усі німці! — із запалом відповіла баронеса.

— От у цьому і вся біда, — холодно зауважив Гущенко. — Не може одна людина, навіть така, як фюрер, замінити цілому народу мораль!

— Досить політики, — говорить баронеса невдоволено. — Скажіть краще, вам подобається у цьому ресторанчику?

— Досить затишно як для столиці країни, що воює. Якщо ви не проти, я замовлю ще по бокалу.

— За мій рахунок! — широко посміхнулася вона.

— Не приймається!