Станіслав Стеценко - Війни художників

— Я рада, що вам тут сподобалось. Ну добре, тоді я плачу половину. Не заперечуйте! І скажіть мені, нарешті, ким була та молода особа поряд з Матіссом? — білявка змінює тему, гасить недопалок і, підперши голову, втуплюється в Гущенка своїми красивими блакитними очима.

— Вона була його помічницею і секретарем, — відповідає Гущенко, зауважуючи, як баронеса, оголивши коліна, під прозорим столом перекидає ногу на ногу.

— Тільки секретарем? — на обличчі Лені знову з’являється традиційна посмішка. Є люди, які посміхаються практично завжди. Такою є і пампушка-баронеса.

— Я думаю, що не тільки. Але навряд чи хтось про це дізнається напевно, хіба що вона сама надумає розповісти.

— Як сумно молодій жінці бути поряд зі старим, — зітхає баронеса, дістаючи другу сигарету. Вона вставляє її в мундштук, явно милуючись рухами своїх красивих пещених рук. Запалює і підносить мундштук до рота, картинно відставивши мізинець убік.

— Із генієм, — зауважив Гущенко. — Вона говорила: яке щастя бути поряд з генієм. Вік за цієї обставини поняття другорядне. Скажу більше — він не має жодного значення. Бути поряд з генієм — щастя, а бути поряд з генієм постійно — велике щастя.

Гущенко оглядає залу. Мабуть, тому, що заклад респектабельний і недешевий, людей за столами дуже мало.

— Ваше ім’я Нікола… Схоже на французьке Ніколя, — баронеса раптом міняє тему і дивиться Гущенкові в очі своїми виразними, тепер уже… сірими очима. Чи то їх колір залежить від освітлення, чи змінюється від настрою Лені?

— Це одне ім’я. Французькою воно звучить так, німецькою — інакше.

— Думаю, не страшно, якщо я поцікавлюся вашим віком?

— Ні, це не таємниця. Мені — сорок, я ровесник двадцятого століття.

— Дяка богові, я молодша за вас майже на 10 років, — зраділа баронеса.

— О, я вам стільки б не дав!

— О, гер Нікола, ви, здається, хронічний брехунець. І про те, що згадали, як бачили мене на тій зустрічі з Матіссом, також збрехали? Вас виказують очі…

Її очі світяться спокоєм досвідченої жінки, яка легко відрізняє правду від брехні. Незважаючи на те, що на вигляд їй не тридцять, а близько сорока, вона справді гарна.

— Ніколи не була в Росії, — раптом говорить баронеса, знову змінюючи тему розмови.

— У СРСР, — виправив Гущенко.

— Нехай буде в СРСР. У вас справді десять годинних поясів?

— Здається, одинадцять.

— Це — шок! Країна-шок. О, як я люблю подорожувати!

— Запрошую вас.

— Та ні, дякую, — сміється вона. — Боюся, що випадково можна затриматися там років на десять, десь у Сибіру. На лісозаготівлі. Ви не читали книгу «Зраджений соціалізм»? Вона тепер дуже популярна, — Лені зазирає йому в очі, і Гущенку раптом здається, що вона знає, що він купив цю книгу. Яким чином? За ним слідкували люди Клейста? Не може бути! Він десять разів перевіряв наявність «хвоста», а коли прочитав книгу — викинув її в урну за кілька кварталів від готелю.

Про всяк випадок він обминає питання про книгу і з посмішкою говорить:

— Ну що ви! Таким гарненьким жінкам в СРСР стільки не дають. Щонайбільше — років п’ять таборів. Та і то, впевнений, що начальник табору вас би помітив і взяв у свій почет. Наприклад… у покоївки.

Лені регоче, високо оцінивши його жарт.

— Будемо сподіватися на краще. Я знаю, ви гарний художник, то навіщо взялись за ці господарсько-канцелярські справи з організації виставки?

Іншими словами: чого ти приїхав сюди? Правильна відповідь повинна звучати: якби я відмовив Фітіну, то міг би замість Берліна поїхати на Колиму. Років на десять. Альтернативну він озвучує настирливій білявці:

— Хтось має робити й це.

— Хтось має робити й це. Традиційне виправдання тюремного ката. Водити приречених на гільйотину. Підіймати на дибу. Хтось же має це робити.

— Яким боком одне до іншого?

— Я вважаю, що художник має творити. Адже це так романтично! Створювати шедеври, що увічнять пам’ять про творця на сотні років…

— Дуже романтично. У Німеччині, я чув, переслідують деякі види романтизму і деяких романтиків? Так що бути художником ще й небезпечно, — опускає він її на грішну землю.

— Так, — погоджується вона. — Ґогена заборонив експонувати в Німеччині доктор Геббельс, до речі, й вашого друга Матісса — теж. Він придумав термін «Entartete Kunst» («дегенеративне мистецтво»).

— Лайно, — сказав Гущенко роздратовано і глянув на годинник.

— Можливо, — погоджується Лені. — Ви квапитеся?

— Не дуже, — відповідає Гущенко таким тоном, що будь-хто має зрозуміти це, як: «Так, дуже кваплюся». Будь-хто, але не ця дама.