Станіслав Стеценко - Війни художників

Правда ж була в тому, що феодали із заходу — здебільшого це були лицарі-хрестоносці — вподобали ці мальовничі місця. Їхні війська — гарно навчені, в металевих обладунках — поступово витіснили звідси слов’ян і захопили їхні поселення. І ті беззбройні селяни-хлібороби втікали на схід і південь від жахливої навали «залізного війська».

І ось майже через сім століть потяг Рига — Берлін мчав просторами, де колись зіштовхнулися східна й західна цивілізації, місцевістю, вкритою болотами, озерами й негустими сосновими лісами.

Сонце вже сховалося за високими соснами, коли потяг дістався передмістя Берліна — «ведмежого міста», або ж «вільного місця». Промчавши повз пакгаузи і вагонні депо, експрес почав уповільнювати хід. І ось у клубах пару, що стелилися за паровозом, до вагона вже повільно підпливає найбільший в Європі Ангальтський вокзал Берліна. У Гущенка було відчуття, ніби раптом хтось прочинив вікно і на нього подуло крижаним вітром. Шкірою побігли мурашки. Що чекає його тут? Зв’язківець, який намагався виконати доручене йому завдання, загинув. Якщо припустити найгірше, і з радянського посольства у Берліні є витік інформації, можливо, вже на вокзалі на нього чекатимуть агенти гестапо, які сядуть на «хвіст» і будуть вести його до кінця. До якого кінця? До кінця під колесами автомобіля? Хоча гестапо може працювати більш різноманітно. Значить, він може «необачно» випасти з вікна готелю. Чи, може…

— Шановні пасажири, — вирвав його із задуми голос провідника. — Вас вітає столиця націонал-соціалістичної Німеччини — місто Берлін. Ласкаво прошу до виходу! Шановні пасажири, вас вітає столиця…

На вокзалі під звуки маршу «Deutschland, Deutschland über alles, über alles in der Welt…» («Німеччина, Німеччина над усе, над усе у світі…») радянську делегацію зустрів помічник Клейста Шютте в розшитій золотом чорній уніформі дипломата, що трохи нагадувала фрак. Будівлю вокзалу прикрашали нацистський червоний прапор зі свастикою і прапор Берліна — біло-червоний з великим чорним ведмедем. Перон вокзалу нагадував мурашник і був би дуже схожий на перон у Ризі, якби не величезна кількість людей у формі. Найбільше, звісно, було військових у сіро-зелених шинелях або сіро-зелених френчах із чорними комірцями і чорними погонами. Але була і жовто-зелена, чорна форма, білі кітелі, траплялися шкіряні плащі. Звісно, брюки-галіфе і чоботи, чоботи, чоботи… Словом, розмаїття строїв на всі смаки. Шютте всадовив їх у чорні урядові автомобілі «мерседес-бенц» і відразу повіз у готель.

Гущенко з цікавістю визирав у вікно, намагаючись вгадати знайомі місця і вулиці. Але практично нічого не впізнав. Столиця рейху була зовсім не такою, якою він покинув її майже півтора десятиліття тому. З’явилися нові будинки в монументальному стилі з гіпсовими свастиками під дахами. Гущенко раптом подумав, що архітектурний стиль Третього рейху дуже схожий на стиль Країни Рад — величезні будівлі, що давлять на свідомість своєю показною величчю, улюблений обома вождями будівельний матеріал — граніт. Колони, арки, де тільки можна — скрізь тематична скульптура: робітники або робітниці, військові, нацистська символіка — свастики й орли, які підпирають дахи.

На багатьох вулицях бруківку змінило нове асфальтне покриття. Колеса автомобіля по ньому не гриміли, як раніше, а йшли з тихим шурхотінням. Впадало в очі сміття, яке вітер ганяв тротуарами. На стінах залишки плакатів, безліч листівок. Де поділась, відома в усьому світі, німецька маніакальна акуратність?! Гущенко відразу згадав, як господар крамниці, де він працював у 1920 році, мильною водою драїв тротуар перед входом. Та хіба до чистоти німцям тепер, коли йде війна?

Люди, незважаючи на два автомобілі, що проїжджали повз, простували у справах із застиглими обличчями-масками. Гущенко подумав: «У Берліні й перехожі на диво схожі за своїм виразом облич на москвичів. Холодні й відсторонені обличчя, на відміну від привітних рижан і парижан».

Над Шпреє клубочився і накочувався на місто вечірній туман. Гущенко кинув оком у бік Лілії, яка сиділа поряд з ним. Лілія не відривала погляду від будинків і вітрин незнайомого міста. Швидше за все, вона вперше за кордоном. Запитати? Та хіба йому не все одно? Гагарін дрімав. Ось кого, здавалося, менше за все цікавили краєвиди за вікном.

Коли вони дісталися центру міста, де мали поселитися в готелі «Рейх», що знаходився на центральній вулиці Курфюрстендам, було вже темно. Розкішна вивіска, обрамлена численними лампами, не світилася. Утім, Гущенко помітив, що в Берліні не світилася жодна реклама чи вітрина. Більш того, автомобілі, які їх везли до готелю, мали на фарах чохли, що пропускали лише вузенькі промені світла. І всі автомобілі, які трапилися їм назустріч, мали такі ж чохли і, мабуть, саме тому їхали дуже повільно. Будинки, що тонули в мороці, здавалися нежилими.