Станіслав Стеценко - Війни художників

Шютте галантно відкланявся, потис чоловікам руки, кумедно відставляючи зад і нахиляючи голову, поцілував Лілії руку і залишив їх у готелі.

Вечеря. Лілія одягнена, як вона гадає, за останньою модою, втім, можливо, так і є. Гущенко, який не дуже на цьому розуміється, вкотре дивується — де в чорно-сірій Москві вона змогла дістати стільки яскравого шмаття. На ній жовтий жакет з підкреслено широкими плечима, глибоким декольте, завуженою талією, сильно затягнутою широким паском. А ще — пишна спідниця нижче колін. На обличчі — маска великої леді.

У ресторані, розташованому на другому поверсі готелю, столи квадратні, вкриті білосніжними скатертинами. На стіні величезна картина: Гітлер на трибуні над натовпом у костюмі штурмовика вказує кудись рукою. Обличчя фюрера натхненне. Всі присутні з захватом дивляться на фюрера. Внизу напис: «Фюрере, ми йдемо за тобою!».

На кожному столі — по два червоних прапорці. Один з білими серпом і молотом, інший — із чорною свастикою на круглому білому полі.

— На нашу честь, — зауважив Гагарін, зсутулившись над меню і кивнувши у бік прапорців. — Значить, поважають… Я тут ні чорта не розумію. Гущенко — перекладай.

У меню значились досить прості страви.

— Скажімо так: це зовсім не буржуазна Рига, — резюмував Гущенко свої дослідження меню. — Мабуть, це саме те, що можна отримати без картки. Суп з картоплею, тріска в гірчичному соусі, картопляні котлети, десерт — пудинг і компот. Якщо ви не проти, я замовлю все.

Офіціант іде виконувати замовлення, а Гущенко оглядає залу. Він зі здивуванням відзначив, що за сусідніми столиками кілька жінок одягнені не менш картато, ніж Лілія. Можливо, через те, що готель, а відповідно й ресторан, є чимось на кшталт розкішного московського «Метрополю».

— Ліліє, як це сталося, що в СРСР і Німеччині модниці одягнені приблизно однаково? Мова, звісно, не про перехожих на вулиці, а про таких шикарних осіб, як ви, — відважує він комплімент Лілії.

— У нас у Москві непмани так одягаються, — вставляє Гагарін, колупаючи зубочисткою у вусі.

Та Лілії комплімент Гущенка, видно, припав до душі. Вона помітно зашарілася від задоволення:

— Коли хочете, ви можете бути галантним, — кидає йому вдячний погляд. — Всі модниці в СРСР купують одяг на Сретенці у першому і поки що єдиному будинку моделей — тресті «Мосбілизна». Або на чорному ринку.

— Нехай так. Але звідки на Сретенці знають, що носять у Берліні чи Парижі? Не тримають же вони там агентів?

— Гущенко, все набагато простіше, — Лілія махнула рукою. — Думаю, що мода йде через кінематограф. У нас моду переймають у Любові Орлової. Модні радянські жінки одягаються і фарбуються, як Орлова. Подивіться на цю молоду особу за сусіднім столом. Чим не Орлова?

— Добре, а звідки Орлова знає, що носять у Європі? — продовжує допит Гущенко.

Гагарін уважно оглянув дам за сусідніми столами. Причому так, що ті це помітили і почали перешіптуватися і кидати погляди у бік радянської трійці.

— Я знаю й це, гер Гущенко, — Лілія, ніби учениця в школі, підняла руку. — Орлова наслідує Марлен Дітріх. Це моє особисте спостереження. Марлен Дітріх ми іноді бачимо у фільмах, що йдуть у наших кінотеатрах. Правда, картини йдуть із запізненням років на п’ять. Але Орлова їх дивиться відразу після виходу на екран. Все гранично просто! А ви, Гагарін, перестаньте витріщатися на жінок! На вас уже звертають увагу. Поводьтеся пристойно.

Гагарін щось бурмоче собі під носа і відвертається.

— Дякую за підказку, — здивовано говорить Гущенко. — Ви великий знавець світу моди!

— Будь ласка, звертайтеся за консультаціями. Мені не шкода.

— Таким чином, усе повертається на круги своя, — вставив і собі кілька слів Гагарін. — Лілія, приїхавши в Німеччину, одягається за модою американської актриси, німкені за походженням, яка відмовилася повернутися до Німеччини й агітувати за Великий рейх, а прийняла американське громадянство.

Незважаючи на зовнішній шик, у ресторані відчутний запах чогось кислого. Запах «московського общєпіту», — подумав Гущенко і знову із жалем згадав розкішну Ригу. Як було б добре провести місяць там, а не у смердючому воюючому Берліні!

Нарешті офіціант приносить вечерю. Гущенко зауважив, що Гагарін їсть, гучно плямкаючи. Лілія — так, ніби не має апетиту і виконує неприємний обов’язок.

Гагарін озирається на офіціанта, по-змовницьки підморгує і запитує Гущенка:

— Миколо, як думаєш, горілка тут є?