Станіслав Стеценко - Війни художників

— Звісно, добро.

Вечерю закінчено. Вони встали з-за столу і вийшли у коридор. У коридорі — відкритий балкон. Чорні штори шарпає вітер. Гущенко відхиляє одне цупке полотнище, потім друге. На балконі стоїть коридорний. Він ввічливо поступається місцем — пропускає Гущенка з Лілією до перил. Надворі глуха ніч. Повз вікна суне нескінченний натовп у бік рейсхканцелярії. Трохи далі видно перехрестя, до якого підходить колона людей з факелами. Там починається Вільгельмплац. Людей не видно, шеренги вогнів виглядають дуже ефектно: здається, вони сунуть вулицею самі собою. Навіть сюди долітають вигуки «Хайль!» На будинку навпроти — величезний орел з кованого металу. Він тримає у кігтях свастику. Голова орла сягає п’ятого поверху. Орел, незважаючи на світломаскування, дуже гарно підсвічений прожекторами знизу та згори і виблискує сріблом.

— Що це за акція? — Гущенко запитує німецькою коридорного, який стоїть поряд.

— Вибачте, геносе? — коридорний робить крок до них.

Це звернення «товариш», за часи Drittes Reich — Третього рейху, стало досить поширеним у Німеччині. Хоч і не так, як в СРСР. Так звертаються один до одного члени партії, гітлерюгенду, навіть робітники. У коридорного на лацкані значок «Трудового союзу». Для Гущенка це «товариш» німецькою іще в дивину. У 20-х роках, коли він жив у Німеччині, подібне звернення можна було почути лише від комуніста.

— Хто ці люди? — запитує, вказуючи рукою на натовп, Гущенко.

Коридорний, вирячивши від здивування очі — як такого можна не знати, відповідає:

— Завтра день народження фюрера. А це parteigenossen — товариші фюрера по партії й прості німці, — раптом коридорний широко посміхається — зрозумів, що перед ним іноземці.

— Товариші по партії?

— Так, пане, — він більше не звертається до Гущенка «товаришу». — Це товариші фюрера по Nationalsozialistische Deutsche Arbeiterpartei — Націонал-соціалістичній робітничій партії Німеччини. На Вільгельмштрасе їх з балкона рейсканцелярії вітає наш фюрер.

— Але ж день народження лише завтра, — дивується Гущенко.

— Так, але любов німців до фюрера настільки велика, що Німеччина починає святкування вже сьогодні. Рівно о 12-й ночі всі старі товариші фюрера привітають його у рейсхканцелярії.

Натовп внизу раптом починає шаленіти; на заклик диктора, який важко розібрати, люди дружно піднімають руки і горлають «Хайль!»

— Неймовірне видовище! Німці так сильно люблять свого фюрера? — дивується Лілія, повертаючись до коридорного. Їй доводиться майже кричати, щоб коридорний міг її зрозуміти.

— Обожнюють! — широко посміхається і кричить у відповідь той.

Рев натовпу стихає, але чи надовго? Звідкись з’являються дві автівки.

Вони зупиняються під балконом, і з кузова людям починають роздавати факели. Спалахують сірники, і море вогню поступово розтікається в усі боки. Картина справді ефектна. Нічого подібного ні Гущенко, ні Лілія досі не бачили.

— Народ любить фюрера, незважаючи на війну й обмеження у постачанні? — скориставшись паузою, уточнює Гущенко.

Коридорний якийсь час обдумує відповідь. Нарешті відповідає:

— У фюрера не було іншого виходу, крім війни. Ви не шведи? — запитує їх.

— Ні, росіяни.

— А, — ще ширше посміхається коридорний. — Тоді все зрозуміло. Ви чудово говорите німецькою! — говорить Гущенкові. — Я спочатку подумав, що ви німець. Але потім вирішив, що ви шведи. Фройляйн білява і схожа на скандинавку.

— Дякую. І за фройляйн теж. А як німці ставляться до війни у Польщі? — запитує Гущенко на правах іноземця, якому дозволені ідіотські запитання.

— Наш фюрер просив поляків надати для Німеччини коридор у Східну Пруссію до наших братів-німців. Хіба це справедливо, що вони жили в чужій країні? — коридорний добре підкований політично. І відповідає на всі їхні каверзні запитання не задумуючись.

Гущенко раптом розуміє, що любов більшості німців до фюрера є абсолютно щирою. А чому це його дивує? Хіба більшість радянських людей так само щиро не любить Сталіна?

— Наче несправедливо, — підіграв Гущенко коридорному.

— Фюрер і вся німецька нація такої ж думки! Польща відмовилася. Більш того, під час «кривавої неділі» в Бломберзі поляки вбили 50 тисяч німців! Це було у березні минулого року. Нашим німецьким братам довелося масово втікати з Польщі. Хіба це по-людськи?! Фюрер не міг відсторонено спостерігати за цим страхіттям і тільки у вересні, зауважте, лише через півроку після цієї різанини, почав польську кампанію. Німці виступили на захист своїх братів! І ці мерзотники, поляки, капітулювали за два тижні.