Станіслав Стеценко - Війни художників

— А як ви розцінюєте масовані бомбардування Варшави і загибель мирних жителів? — продовжував допит Гущенко.

— Так само, як поляки дивилися на німців, убитих у Бломберзі! Не ми почали першими! І потім у Польщі ми ж діяли разом з Росією.

— Як це разом? — щиро дивується Гущенко.

— Після війни Польща забрала багато земель у Росії. А тепер ваші війська увійшли у східну Польщу і захопили Лемберг. Ми діяли разом. Фюрер публічно визнав, що він помилявся щодо геносе Сталіна і щодо вашої системи.

— Хіба фюрер може помилятися?

— Тоді фюрер мав неповну інформацію про СРСР. А тепер ми будемо разом боротися проти світової буржуазії і євреїв. Так говорить фюрер!

— Ви так чудово розумієтесь на політиці, — похвалив Гущенко коридорного.

— Я активіст «Трудового фронту», — посміхається той і ввічливо киває головою. — Вибачаюся, робота, мушу йти. Будьте ласкаві, тримайте штори так, щоб на вулицю не вибивалося світло, — коридорний потис руку Гущенкові, поклонився Лілії й пішов. «Слушна пересторога в той час, як вулицею тече палаюча ріка факелів», — подумав Гущенко.

— Про яку «криваву неділю» йшла мова, Гущенко? Я майже нічого не зрозуміла з вашої розмови, — запитує Лілія.

— Ви ж ніби добре розумієте німецьку? — дивується Гущенко.

— Розумію. Я викладач німецької, а не перекладач! Як ви теж розумієте, це ж різні речі. Я все розумію, але ці терміни…

— Тобто ви, офіційний перекладач нашої делегації, володієте німецькою у межах знань учня середньої школи? — спробував поглузувати Гущенко.

Та Лілія не розуміє жарту.

— Ображаєте, Гущенко, у мене батько — з донбаських німців.

— Дивно, як вас випустили сюди.

— Досить вже мене обговорювати. То що то за кривава неділя?

— Я уяви не маю про цю криваву неділю, — Гущенко сказав неправду. З передач закордонних радіостанцій він знав, що під тиском німецьких погроз у поляків не витримали нерви і вони влаштували різанину серед німецького населення Бидгоща, або німецькою — Бломберга. У передачах англійців ішлося про 150 загиблих, а німці говорили про 50 тисяч.

— А що за місто Лемберг? — продовжувала допит Лілія.

— У нас це місто називається Львів. Ліліє, ви дійсно не знаєте елементарних речей! Навчайтеся, це підніме ваш авторитет серед учнів.

— Я давно не викладаю. І, до речі, не збираюся повертатися до цього ремесла. Так що ваші глузування не за адресою. І ось що… Ось що… Вони мені байдужі!

Лілія, образившись, закопилила губу і замовкла. Далі факельний марш вони дивилися мовчки.

З динаміків долинав хриплий з нотками істерії голос фюрера: «Не держава керує нами, ми керуємо державою, не держава створила нас, ми самі створили державу! Поки хоч один із нас живий, він буде продовжувати нашу справу!» Кінець виступу потонув у хорі вигуків «Хайль!»

20 квітня 1940 року, 6 год. 55 хв.

Берлін

Тихий стукіт у двері розбудив Лілію. Вона розплющила очі, якийсь час озиралася навколо, не розуміючи, де вона. Дивні в трояндах шпалери, високі вікна. Вона в Берліні! У готелі. Учора вони дивилися факельну ходу, а сьогодні — день народження фюрера. Стукіт повторився. Вона вислизнула з-під ковдри, накинула на плечі халат. Глянула на годинник: за кілька хвилин сьома. Стукіт повторився. Значить, їй не вчулося! Глянула у дзеркало, пригладила волосся, підійшла до дверей і запитала:

— Хто там?

— Товаришко Гофман, я радник радянського посольства Слинько, — відповів тихий голос російською. — За дорученням товариша Кобулова. Ви повинні знати… Вас попереджали… Відчиніть…

У неї від переляку гучно закалатало серце. Лілія прочинила двері. За ними стояв кремезний чоловік середнього зросту. Сірий костюм, темно-сірий капелюх. Широке обличчя, світле волосся. Ледь помітне подвійне підборіддя. Нічого примітного. Хоча їй здалося, що вона його десь бачила. Але, мабуть, усе-таки здалося.

— Я вас слухаю, — тихо сказала вона. Обличчя в неї відразу зблідло.

— Я можу увійти? Ви мене не повинні боятися, — швидко проказав чоловік, утиснувши обличчя між прочиненими дверима й одвірком.

Лілія завагалася, не знаючи, як повестися. Відвела погляд, ще раз скоса позирнула на неочікуваного відвідувача. Нерішуче сказала:

— Погодьтеся, ваш візит досить дивний. І дуже ранній.

— Ось моє посвідчення, — чоловік простягнув посвідчення у щілину, — я за особистим дорученням товариша Кобулова.

Лілія дивилася на чоловіка ще мить, переминаючись з ноги на ногу. Прибиральниця зі шваброю, яка саме мила коридор, зупинилася за кілька кроків, зацікавлено розглядаючи Лілію та її відвідувача.