Станіслав Стеценко - Війни художників

— Впустіть мене, на нас звертають увагу! — поквапив її чоловік.

— Добре, заходьте, — Лілія ще раз глянула у дзеркало і заправила за вухо неслухняне пасмо волосся. Вигляд у неї, звісно, не дуже…

Чоловік кинув погляд у довгий напівтемний коридор, на прибиральницю, яка пішла, час од часу оглядаючись, і тільки потім зайшов. Щільно прикрив двері.

— Візит ранній лише для того, аби не зустрітися з вашими колегами. Як ви розумієте, візит конфіденційний. Наступного разу ми будемо зустрічатися подалі звідси.

Лілія сіла на диван. Чоловік без запрошення присів у крісло навпроти. Присунув його ближче. Заговорив швидко, майже душевно, іноді торкаючись правою рукою рукава її халата.

— Товаришко Гофман, по-перше, мені дуже приємно познайомитися з вами! Мені наказано нагадати вам про вашу місію тут. Ви маєте зблизитися з керівником делегації Гущенком до максимально тісних стосунків. Буду говорити відверто: бажано до інтимних стосунків, — він уважно дивився їй в обличчя, чекав на реакцію.

Лілія почервоніла. Провела тильною стороною долоні по лобі. Потім раптом тихо і нервово засміялася:

— Я знаю, я повинна спати з ним, мені говорив… говорив… — вона затнулася.

— Ну, навіщо так прямолінійно, — пробурмотів гість. Потер кінчик носа, на якому шкіра була у великих порах. — Це — бажано. Щоб було саме так. Інтимний зв’язок сприяє особливій довірі. Любити його вам не треба. Це якраз небажано. Достатньо вдавати закоханість.

— Яким має бути результат цих стосунків? Мені говорили тільки про спостереження за ним. Але спостерігати можна і без… Ну, ви розумієте, про що я.

— Буду відвертим. Він отримав від керівництва досить серйозне завдання. Дуже серйозне! Завдання надзвичайної ваги! Про його суть знають лише в Москві. Нас це не стосується. Відомо, що в його успішному виконанні зацікавлені найвищі посадові особи в Кремлі. Найвищі! Але керівництво непокоїться, що все може піти не за планом. Хоче знати всі його дії — крок за кроком. І одне з найголовніших завдань — попередити найменше його бажання дременути на Захід. Тобто у нейтральну країну чи ще кудись. Як ви розумієте, для такої обізнаності вам потрібно не відходити від нього ні на крок — і стати близькою людиною. Або, кажучи цинічніше, залізти до цього художника в ліжко чи, як ви правильно зауважили, спати з ним.

Лілія підвела голову. Вираз обличчя у чоловіка змінився. Тепер воно стало настороженим, очі хитрими. Їх погляди на мить зустрілися, але вона відразу опустила очі.

— Але ж він одружений і, здається, любить свою дружину.

— Повірте, жоден чоловік, одружений чи ні, не відмовиться від такої фройляйн, як ви, — широко посміхнувся візитер.

— Дякую за комплімент! — сумно відповіла Лілія. — Але я не в захваті від того, що маю робити.

— Усі ми час од часу мусимо робити те, що не дуже подобається, — наморщив широкого лоба візитер. — Ще раз нагадаю, ця справа на особистому контролі товаришів Берії й Кобулова. То ви згодні?

— А я можу відмовитися?

Він знову посміхнувся. Прибрав посмішку з обличчя. Суворо зміряв її поглядом — тільки спробуй! Глянув на годинник. Мабуть, боявся, що до Лілії може хтось зайти. Наприклад, той же Гущенко.

— Думаю, ми правильно зрозуміли одне одного. До речі, товариш Кобулов просив нагадати, що товариш Берія дав указівку придивитися за вашою мамою на час вашої відсутності, щоб із нею, бува, не сталося чогось поганого. Так що ви можете не турбуватися, — він промовисто подивився в очі Лілії. Його колючий погляд говорив: спробуй лише щось зробити не так, і твоя мама поїде на Колиму. — Ось моя візитівка — ви маєте телефонувати мені кожного парного числа о 20 годині й доповідати про все, що робив товариш Гущенко.

Вона повільно простягнула руку і взяла картку.

— Це зрозуміло? — чоловік підвівся. — Я дуже обмежений в часі. Будь ласка, відповідайте: вам зрозуміло все, що я сказав?

Вона мовчала. Крутила візитівку в руках і не бачила, що на ній написано. Не знала, що має говорити. Берія наказав слідкувати за її мамою. А значить, вони могли наказати їй зробити будь-що. І вона б не відмовилася.

— Зрозуміло, — відповів він за неї. Торкнувся рукою її рукава, щоб вивести зі стану прострації. — Телефонувати треба не з готелю, а, скажімо, з телефону-автомата, що знаходиться біля входу, наліво за рогом.

Чоловік попрощався, підійшов до дверей. Прочинив їх і обережно визирнув у шпарку. Впевнився, що в коридорі нікого немає. Потім ще раз озирнувся — по-змовницькому підморгнув їй, посміхнувся і зачинив двері. Лілія упала на ліжко, вткнувшись обличчям у ковдру, і заплакала.