Станіслав Стеценко - Війни художників

— Якщо він не мав ключа від вхідних дверей, то як він зайшов?

— Я не знаю, може, він зайшов до Гвоздикових. Може, вхідні двері були незамкнені.

— Ну, вибач, дорогенька. Але ж він запитав тебе…

— Я не знаю, хто він! Я не чекаю ніяких гостей, — який жах ці комуналки. І як їй не вистачає паризької квартири! Боже, невже те життя в Парижі і є тим світлим і радісним фрагментом в її долі, а тут завжди буде так?! Буде лише ця жахлива комуналка…

Вона обернулася і швидко пішла до дверей під’їзду, піднялася сходами. Вставила ключ у двері, повернула. Пройшла через спільну кухню. Пригнулася під шнурами з білизною.

Дяка богові, Гвоздикових немає, а значить, не потрібно ні з ким вітатися, обговорювати: хто і які дефіцити сьогодні дістав, скільки хто стояв у черзі.

Ну й нехай комуналка! Ну й нехай у вікно видно лише шматочок неба й брудний двір з дощатим парканом! У неї коханий чоловік і коханий син. За годину вона піде забирати його з дитсадка. І він виведе її з цього песимістичного настрою. Відволіче від думок про цього незнайомого молодика біля їхніх дверей. Може, це якийсь приятель Гущенка, якому той дав ключ від вхідних дверей. Але навіщо і кому? Чому їй не сказав про це? Подумала: «Чоловік у відрядження — і зразу з’явилася купа проблем».

Але Микола їй нічого не говорив про те, що дав комусь ключа! Дивно. Він такого ніколи не робив. Вона увійшла до своєї кімнати. Подумала: ось маленька кімната, яка раптом стала незвичайно порожньою для неї. Як величезний, закинутий усіма палац. Поклала газети на стіл і підійшла до дзеркала.

Молодик… Євдокія Никанорівна підозрює її в романі на стороні, а вона любить свого Гущенка. Показного, навіть гарного! Відомого художника! Чи майже відомого. Добре, щоб він ще не заглядався на інших жінок. Іноді вона помічала це за ним. Та все ж він люблячий батько і ніжний чоловік. А як вона? Дзеркало відповіло — гарна. Зморшок на шиї практично непомітно. Та й на обличчі майже немає. Високі груди, тонка талія. І навіть народження сина не зіпсувало її фігуру. Підсмикнула сукню. Ноги досить довгі. Загалом Марія залишилася задоволеною тим, що продемонструвало їй дзеркало. Повернулася в один бік. В інший — і раптом злякано завмерла. В обличчя дихнуло протягом з балкона!

Протяг! Звідки тут протяг? Йдучи, вона закрила балкон! Старі балконні двері, щоб не було протягу, треба було щільно притиснути до одвірків, аж до гучного клацання. Притиснути дуже сильно, у неї самої ледь вистачало на це сили. Йдучи, вона завжди їх притискала, і двері ставали на місце з гучним «К-рр-ег!», перекриваючи щілину. Перед тим, як іти сьогодні вранці, вона це зробила. А зараз повітря зі шпарки дуло їй просто в обличчя! Що це означає? Тільки одне — у квартирі хтось був!

Може, вона забула. Ні, вона підписувала листа батькам у Бухарест. І повітря дуло їй в обличчя. Вона притисла балконні двері, і вони стали на місце. Струмінь повітря зник. Марія підписала конверт і відразу пішла.

А той молодик? Їй стало моторошно… Вона затремтіла і позирнула на Сталіна на стіні. Він дивився на неї. Ти бачив? Хто тут був? Сталін мовчав. Лише лукаво посміхався у вуса.

Вона швидко зачинила двері, вибігла на сходи, озирнулася — нікого. Вибігла у двір — Євдокії Никанорівни вже не було. У дворі було порожньо. Раптом у скронях загупала думка: «Шурик!» А раптом це пов’язано із Шуриком?! Раптом з ним щось трапилося, і той чоловік приходив повідомити її?! Марія не розуміла, чому їй це спало на думку. Хіба вона знає, що може, а чого не може бути в цій шаленій країні! Вона чимдуж побігла до дитсадка. Озиралася й бігла. Сонце миготіло їй назустріч у гілках дерев. У голові стугоніла думка: чотири правила Гущенка — не вір, не бійся, не проси, не шкодуй! Не бійся, не бійся, не бійся! Гущенко обіцяв їй безпеку в цій країні, їй і синові. Але, можливо, цієї безпеки виявилося недостатньо!

Зупинившись біля огорожі, побачила, що Шурик не грається з дітьми, а сумно сидить на краю пісочниці, тримаючи в руці дерев’яну лопатку. Нерви, напружені, як струни, враз ослабли. Вона полегшено зітхнула. Схопилася за паркан і кілька хвилин постояла відсапуючись. Із Шуриком усе гаразд. Вона штовхнула хвіртку. Підібравши спідницю, сіла на край пісочниці поряд із Шуриком. Шурик копав лопаточкою ямку, коли в піску з’являвся камінець, діставав його і відкладав убік. Вираз обличчя його був сумним і зосередженим: брови нахмурені, нижня губа випнута вперед.

— У чому справа, синку? Чому ти засмучений?