Станіслав Стеценко - Війни художників

Якесь диво: щоб передплатити синові дитячий журнал, треба спочатку передплатити три газети «Правда»! Навіщо їй три газети «Правда»? У Парижі чи в Бухаресті, де вона жила з батьками, за гроші можна було купити все. У Москві, щоб купити дефіцит, грошей було недостатньо. Потрібно бути близьким до влади. Або мати блат. Ще одне дивне слово.

Вона прочитала книгу Ільфа і Петрова «Золоте теля» (книга була смішною, на диво відверто критикувала радянський лад) й особливо запам’ятала сцену, де головний герой, отримавши мільйон, не може його витратити. Тому що все — дефіцит.

Марія й досі не могла зрозуміти, чому не можна надрукувати якийсь популярний журнал більшим накладом? Гущенко на це її запитання відмахнувся — пробурмотів: «Планова економіка, ти не зрозумієш!» Нехай планова, то що, не можна спланувати вдосталь усього, що потрібно?

Вона ніяк не може призвичаїтися до життя у Москві. Вона не завела знайомства із жодною жінкою із їхнього двору. Зустрівшись, жінки іноді годинами теревенять під під’їздом. А вона лише вітається з ними. Через це Гущенко з усмішкою іноді називає її «дикункою». Але коли запитує: чи важко їй тут у Москві, вона зазвичай відповідає: все добре. Хіба вона може бути незадоволеною життям, адже поруч із нею її Ніколя і її Шурик. Що їй залишається? Просити Бога, щоб у них усе було добре.

За цими роздумами вона дійшла до свого будинку. Вирішила зайти і залишити вдома газети, а потім забрати Шурика з дитсадка. Зовні, на відміну від того, що було всередині, будинок виглядав дуже гарно. На лавці біля входу сиділа 80-річна Євдокія Никанорівна Мініна — третя мешканка їхньої комунальної квартири. Вона була корінною москвичкою. Москвичкою принаймні у третьому поколінні. Зі збіднілих дворян. Саме її «ущільнили», щоб поселити слюсаря Гвоздикова і художника Гущенка. До приїжджих Євдокія Никанорівна ставилася з певним презирством — понаїхали тут! Хоча Гущенки були у дещо кращому становищі, адже вони була приїжджими із самого Парижа. А значить, були майже рівні москвичам. Але все одно — через них Євдокії Никанорівні доводиться тіснитися в комуналці! До Гвоздикових Євдокія Никанорівна ставилася вкрай негативно, дивилася зверхньо, практично не спілкувалась з ними і виходила до загальної кухні, лише коли ті були на роботі.

— Доброго дня, Євдокіє Никанорівно, — ввічливо привіталася Марія.

Євдокія Никанорівна окинула її холодним презирливим поглядом з ніг до голови і лише потім крізь зуби процідила:

— Добридень…

Марію здивував тон сусідки. І цей незвично колючий погляд! Вона й раніше не жалувала сусідів, але щоб так… Чи це черговий напад хвороби «ненависть за участь у моєму ущільненні»? Час од часу стара нагадувала Марії, що кімната, яку займали Гущенки, колись була її спальнею.

— Євдокіє Никанорівно…

— Так…

Вона присіла поряд зі старою, зазирнула їй в обличчя. Та відвела погляд.

— Щось трапилося?

— Ні, нічого, — повільно, з паузами між словами, відповіла стара. — Микола Петрович вдома?

— Ні, я ж вам учора говорила, що Ніколя у відрядженні.

— Далеко?

— У Берліні.

— У Берліні? Нічого собі. Значить, далеко й надовго, — так саме холодно сказала сусідка.

Марія стенула плечима, встала і пішла до темного під’їзду — звісно, що далеко й надовго. Власне кажучи, чому вона має поводитися ввічливо з цією завжди незадоволеною старою стервою? Яка, здається, ненавидить увесь світ.

— Маріє! — раптом гукнула її Євдокія Никанорівна. — Вас тут запитували.

— Хто? — Марія зупинилася і від несподіванки рвучко, неначе їй хтось дав ляпаса, повернула голову до старої.

— Якийсь молодик. Дуже цікавий… Високий, ввічливий.

«Ах, ось у чому справа, — зрозуміла Марія. — Подумала: чоловік у відрядження — і відразу з’явився якийсь молодик. Стара дурепа!»

— Не відрекомендувався? — запитала вона.

— Ні. Сказав, що знайомий.

— Чий знайомий, Миколи Петровича?

— Ні, — стара на мить замислилась. — Він не сказав чий. Знайомий і все. Я подумала, що ваш.

— Щось запитував? — продовжувала допитуватися Марія.

— Запитав, коли ви буваєте вдома.

— Євдокіє Никанорівно, будь ласка, нічого не розповідайте про мене ніяким молодикам, тим більше тим, які не називають себе, — Марія почала нервувати.

— Добре, але я думала, що ви його знаєте. Я зустріла його біля дверей вашої кімнати. Думала, що ви дали йому ключ.

— Ні, я не давала ключів нікому! — значить, стара зустріла його не у дворі, а навіть у квартирі!