Станіслав Стеценко - Війни художників

Хвилин за п’ять прокинулася Марія і, підвівшись на лікті, запитально подивилася на нього. Він посміхнувся їй. Кивнув головою — все гаразд. Швидко роздягнувся і ковзнув під ковдру.

— Tu alles encore Berlin? (Ти все-таки їдеш у Берлін?) — тихо, одними губами запитала вона.

— Oui, — цього разу він не сварив її за французьку.

— Est-il possible de renoncer? (Можна відмовитися?)

— Non. (Ні.)

Вона поклала йому голову на плече. Взяла його руку і поклала на себе.

— Я погоджуся з будь-яким твоїм рішенням.

Зачувши скрип підлоги у коридорі, Гущенко підніс палець до губ. А далі вони швидко влаштували «хвилинку Гвоздикова».

— Я захоплююся розумом і прозірливістю великого Сталіна, — голосно сказав Гущенко/

— Він приведе Країну Рад до нових перемог, — відповіла Марія. І вже пошепки додала: — Ти мій! І тому ти повернешся… Тому, що інакше не може бути… Я буду чекати. І нічого не станеться.

17 квітня 1940 року, 17 год. 45 хв.

Москва

Потяг відходив з Білоруського вокзалу до Риги. Завтра у столиці буржуазної Латвії берлінський вагон мали причепити до потяга Рига — Берлін. До Берліна їхало троє делегатів, які мали підготувати ґрунт для приїзду великої делегації радянських художників.

Був чудовий весняний день. На блакитному небі виднілося кілька хмарок-баранців, так званих купчастих, або ж «хмар гарної погоди». За такої погоди зазвичай віриться, що все буде добре, а завтрашній день може видатися кращим за сьогоднішній.

Микола Гущенко стояв з дружиною на пероні вокзалу. На руках тримав сина Шурика. Повз них снували пасажири. Перегукувалися гудками паровози. Біля вагонів стояли провідники в ідеально випрасуваній чорній формі з молоточками в петлицях. Працювати провідником у потязі, який їздив за кордон, було величезною удачею. Влаштуватися на таку роботу можна було лише за величезним блатом. Така робота означала доступ до буржуазних цінностей: одягу, продуктів тощо. Тому кожен з провідників неабияк дорожив своїм місцем. На відміну від провідників внутрішніх потягів, вони навіть посміхалися і допомагали пасажирам увійти. Один з таких провідників ввічливо посміхався сім’ї Гущенків. Гущенко за звичкою озирнувся, чи не видно когось підозрілого. Ніби нічого особливого. Звичайна вокзальна метушня.

— Тату, ти їдеш на Німеччину? — запитав Шурик і спробував кашлянути.

— На Німеччину синку, на Німеччину… — Микола Гущенко з тривогою подивився на сина. Вони з Марією боялися, що в сина може початися бронхіт. Він кахикав учора увесь день, але температури не було, і залишалася надія, що все минеться.

— На павозику? Кхе-кхе…

— На паровозику…

Гучномовці транслювали промову Сталіна про війну у Фінляндії:

«…Правильно ли поступили правительство и партия, что обьявили войну Финляндии? Война была необходима, так как мирные переговоры с Финляндией не дали результатов, а безопасность Ленинграда надо было обеспечить безусловно, ибо его безопасность есть безопасность нашего Отечества».

— Такий гарний сонячний день, а ти їдеш, — сказала Марія, щільніше притискаючись до чоловіка. — Le printemps est arrivé.

Цього разу він знову не зробив їй зауваження. Але вона сама виправилася:

— Прийшла справжня весна. А ти маєш кудись їхати. Це так несправедливо і так жахливо… — вона сховала обличчя у нього на грудях.

— Справді чудовий день. І ви із Шуриком дуже гарні, як цей сонячний день.

— Мені чомусь дуже сумно, Миколо, — сказала Марія, зазираючи йому в очі. — Якесь таке дивне відчуття. Що ти їдеш дуже надовго. Що вони якось маніпулюють тобою. Про тебе забули на кілька років, потім згадали.

— Тату, ти пивезеш мені цукегки, — втрутився в розмову Шурик. — Кхе.

— А звісно що, синку. Якщо ти перестанеш кашляти.

— Тобі ще рано цукерки, — заперечила Марія. І додала, звертаючись до чоловіка: — Він же не може це контролювати.

«…Там, на Западе, три самых больших державы вцепились друг другу в горло — когда же решать вопрос о Ленинграде, если не в таких условиях, когда руки заняты и нам представляется благоприятная обстановка для того, чтобы их в зтот момент ударить?» — вривався у розмову гучномовець.

— Звісно. Вибач, люба. Що тебе турбує? — Гущенко вільною рукою обійняв дружину. — Ось, бачиш, я їду за кордон. Це свідчить про те, що мені цілком довіряють. Пам’ятають. Після повернення, думаю, можна буде говорити про поліпшення наших житлових умов. Хлопчина скоро виросте. Ми ж не можемо все життя тулитися у цій крихітній кімнатці й стояти у черзі в сортир за слюсарем Гвоздиковим! Я їду! Це добрий знак. Ти знаєш, скільки людей мистецтва невиїзні, — він намагався бути переконливим.