Станіслав Стеценко - Війни художників

У двері постукали, і до купе зайшов давній знайомий Гущенка — Петро Гагарін. Гагарін був чиновником зі Спілки московських художників, який мав відповідати за технічну підготовку виставки. На ньому був костюм, що просився в чистку, і блакитна сорочка з Мосторгу. Гагарін був товстим коротуном, з чималим черевом, лисиною, обрамленою сріблястим пушком, великою головою з подвійним підборіддям з ямочкою.

Гагарін колись сам починав, як художник, але швидко проміняв непевність творчої долі на стабільність і впевненість у дні прийдешньому номенклатури від мистецтва. Йому було близько п’ятдесяти років, і він був цілком задоволений чиновницькою долею. Гагарін поставив на стіл пляшку горілки «Екстра». Було очевидно, що Гагаріну — гульвісі й веселуну — відверто сумно.

— Ну звісно, — розвів руками Гущенко. — 3 чого б іще почати.

— А ти як думав? — сяючи задоволеною посмішкою, Гагарін потиснув руку Гущенкові й хвацько, відстобурчивши товстий зад, поклонився і чмокнув у зап’ясток Лілію.

— Доброго дня, фрау Ліліє!

— Доброго дня, гер Гагарін. По-перше, мені більше подобається фройляйн Лілія. А по-друге, принаймні до кордону, товаришка Лілія, товаришу Гагарін.

Лілія швидко приготувала бутерброди із сиром. Хліб і сир теж приніс із собою завбачливий Гагарін. Двері купе замкнули.

Горілка під плавне похитування вагона зближує, і скоро всі вже поводились як давні знайомі. Тим більше, що й раніше не раз зустрічалися, але не так кулуарно.

— Гущенку, ви знаєте, що означає назва цієї горілки? — загадково, з хитринкою в погляді, запитав Гагарін, якому алкоголь зовсім розв’язав язика. Він постукав пальцем по пляшці.

— «Екстра»? — найкраща. Це ж очевидно, — не роздумуючи відповів Гущенко.

— Угу, — погодилася Лілія, надкушуючи бутерброд.

— Ні. Читайте, як абревіатуру «Эх, как стало тяжело русскому алкоголику».

Лілія голосно засміялася, Гущенко теж посміхнувся, а Гагарін реготав, ляскаючи долонями по стегнах.

— А тепер — у зворотньому порядку, — продовжив веселун Гагарін: — «А разве так создашь Коммунистическую экономику?»

Веселощі продовжувались, та поступово розмови перейшли на професійні теми.

— Я бачила, як ви працюєте, товаришу Гущенко! Дуже швидко! Мені взагалі подобається, як ви малюєте, — говорила Лілія з неприхованим захопленням у голосі.

— Дякую, — Гущенко з посмішкою схилив голову і подумав: «Якби твій шеф бачив, як я малюю, то був би дуже незадоволений». Відомо, що кожен, хто малював швидко і мазками, отримував лайливе серед радянських художників прізвисько — Імпресіоніст.

Сп’янілий Гагарін вставив і собі трохи «меду»:

— Він і вас може намалювати. Це — Шекспір палітри! Дуже швидко намалює! Я бачив, як він це робить. Він гігант пензля! Правда, Гущенку? Давайте, збацайте нам ню з нашої кралечки…

Лілія почервоніла і, махнувши на Гагаріна рукою, зробила вигляд, що зацікавилася чимось за вікном.

— Ню навряд чи зможу, але просто портрет — запросто, — пристав на пропозицію Гущенко.

— Швидко? Миколо Петровичу, а за який час ви могли б мене намалювати? — зацікавилася Лілія, повертаючись від споглядання пейзажів за вікном до застільної, вже із елементами фривольності, бесіди.

— Двадцять хвилин, — особливо не замислюючись, сказав Гущенко.

Гагарін рішуче запротестував, недовірливо замахав рукою:

— Не може бути! За двадцять хвилин? Ніколи не повірю. Закладемося на пляшку!

— Згода.

— Але щоб було схоже! — підняв угору вказівного пальця Гагарін. — Інакше парі відміняється.

— Умови приймаються, — легко погодився Гущенко.

Гагарін пішов до свого купе за другою пляшкою.

За відсутності Гагаріна, розмова стала більш інтимною.

— До речі, товаришу Гущенко, ви одружені? — раптом запитала Лілія Гущенка, який уже дістав аркуш паперу й олівець.

— До речі, так, — кивнув він. — А ви?

— Я ні, — відповідає «натурниця» й відразу ставить наступне запитання: — Ви кохали колись по-справжньому?

— Звісно, — Гущенко кидає здивований погляд на дівчину і бачить, що та зніяковіла. Продовжує: — Мені, дяка богові, вже сорок.

— Для чоловіка сорок — не вік. Але мова не про пересічне кохання… — її голос звучить загадково, а в очах стрибають бісики. Чи, може, то віддзеркалення світла ліхтарів, що пролітають за вікном?

— А які ви знаєте різновиди? — здивовано запитує він.

— Ну, мова не про якісь традиційні і порядні речі… — вона продовжує флірт.

Гущенко швидко кинув оком на Лілію. Гарна штука малювання з натури — можна відкрито спостерігати за виразом обличчя співрозмовника.