Станіслав Стеценко - Війни художників

— О, Ліліє, за нетрадиційне кохання в СРСР передбачений термін. Років десять, здається. Та і в Німеччині також, — відбувається він жартом.

Лідія насуплює брови і сердито б’є долонею по столу.

— Гущенко, не клейте дурня! Мова йде не про звичайне кохання! І не про те, що ви подумали. А про пристрасть. Шалену пристрасть! Чи кохали ви колись жінку так, щоб це було проти правил, прийнятих у суспільстві?

— Ні, — невпевнено говорить Гущенко. — Чесно кажучи, я не зовсім розумію, про що мова. Про які такі правила?

— Такий красень і не розуміє! Я вам не дуже вірю, Миколо Петровичу! — кокетливо зауважує Лілія.

І поки Гагарін повертається з провідником і склянками чаю, що дружно побрязкують під стукіт коліс, Лілія вже тримає свій портрет у руках.

Гагарін гучно охаючи, ахаючи і прицмокуючи язиком від захоплення, визнає свою поразку. Правда, вибачається і заявляє, що, на жаль, узяв із дому не дві пляшки горілки, як планував, а одну, й обіцяє спокутувати свою вину і купити у Ризі коньяк. У СРСР коньяк — страшенна рідкість. А в Ризі, за інформацією Гагаріна, цього добра навалом.

Він іще поривається сходити до вагону-ресторану за горілкою, потім пропонує заспівати хором, але коли Гущенко і Лілія дружно відмовляються і від горілки, і від співу, заявляє, що вони не компанійські люди, і йде у своє купе спати.

Гущенко виходить у коридор і стає біля вікна. Лілія виходить слідом і стає поряд. Вітер із відкритих вікон грає шторами і куйовдить її волосся. Час од часу воно торкається його щоки. Лілія раптом запитує:

— А ви могли б покохати таку дівчину, як я?

Гущенко здивовано повертається до неї. Поїзд гальмує, і сила інерції майже кидає Лілію йому в обійми. У світлі ліхтаря, що повільно пропливає повз вагон, Гущенко ловить відвертий закличний погляд. Вона відстороняється, але дуже повільно, і він раптом розуміє, що Лілія або зовсім сп’яніла, або його спокушає. Опускає очі і думає, що йому треба спокійно проаналізувати цю несподівану ситуацію. А зараз варто виграти якийсь час. Він знову дивиться дівчині прямо в очі, і вона не відводить своїх. Щоб розрядити атмосферу, Гущенко відповідає нейтрально:

— Мені треба трохи подумати над цим надзвичайно цікавим питанням.

— Подумайте, мислителю, — в її очах виблискує місячне сяйво.

— І тоді, коли я подумаю, ми ще повернемось до цієї теми, — говорить він і йде в купе.

За вікнами потяга опускався чудовий весняний вечір. Місяць поступово піднімається з-за обрію, вимальовуючи в небі силуети височенних сосен, і під стукіт коліс мчить навздогін. Не маючи жодної надії на успіх.

У Ригу мандрівники прибули наступного дня. Московський вагон мали причепити до берлінського потяга ввечері. Так що був час для прогулянки. Добові складали 15 марок, і перша доба вже минула без витрат. А значить, трійка посланців від радянського мистецтва могла шикувати.

— Чи не могли б ви вийти, щоб я переодягнулася? — запитала Лілія з милою посмішкою, її вираз обличчя неначе говорив: втім, якщо ви не вийдете, це мене не засмутить.

А може, Гущенкові все це здається? Він вийшов у коридор, потім пройшов вагоном до тамбуру, з відкритих дверей дихнуло весняною свіжістю. Зупинився, розглядаючи рижан, які снували пероном. Загалом строкатий гамірливий натовп мало чим відрізнявся від натовпу на ленінградському вокзалі. Повернувшись, зіштовхнувся у дверях з Лілією. На ній був крислатий капелюх, блакитна сукня-кльош до колін і рожевий светр. Одяг занадто яскравий для Москви, але, мабуть, саме так, вважала Лілія, повинна одягатися модна жінка за кордоном.

— Ви гуляти? — жартівливо запитав Гущенко. — Чи просто хочете продемонструвати рижанкам останній писк радянської моди?

— Радянська мода тут ні до чого. Це все закордонні речі, — з легкою образою в голосі парирувала блакитно-рожева дама. — Я збираюся виглядати тут своєю. Саме, як рижанка.

— А, розумію. Ваше вбрання не занадто яскраве для цього?

Блакитно-рожева дама спопелила Гущенка поглядом і пішла з вагона.

Гущенко трохи вагався: чи йти до міста? Але ідея провалятися увесь день у задушливому купе, врешті-решт, зазнала поразки, і він теж вирішив прогулятися Ригою.

Попросив провідника закрити купе на ключ. Пройшов через перон, вокзал й опинився на привокзальній площі. Побродив туди-сюди, жадібно вдихаючи повітря європейського міста, розглядаючи будівлі й рижан. У будинках назустріч весні вже відкрили кватирки, яскравим сонцем виблискували вітрини магазинів. Натовп обтікав його, і Гущенко, придивившись, зрозумів, чим рижани відрізнялися від москвичів. Загалом одяг рижан був за яскравістю десь посередині між сіро-зеленими тонами одягу москвичів і значно яскравішою і багатою палітрою кольорів одягу парижан. Вирази облич теж являли собою щось середнє між заклопотаними, спрямованими в нікуди поглядами москвичів і традиційними посмішками «від усіх — усім» парижан. Так що сусідка по купе трохи таки передала куті меду із синьо-рожевою гамою кольорів. Можливо, вона виглядала б своєю в Парижі на Champs-Elysées.