Станіслав Стеценко - Війни художників

— Так точно!

— Сама? — прохрипів голос Берії.

— Ні, із сином.

— Як вона виглядала?

— Була засмучена.

Телефон трохи помовчав. Саркісов слухав шурхотіння із жадібною увагою.

— Добре, трохи розберуся зі справами і займемося нею. А та шльондра?

Саркісов зрозумів, що мова йде про Лілію Гофман.

— Поїхала. Прийшла раніше. До відправлення потягу вони з художником не контактували. Ми їм організували квитки в одне купе.

— Молодець! Добре, якби вона звабила його ще у потязі. Гаразд, повертайся, — похвалила Саркісова слухавка, і той задоволено посміхнувся. Запитав:

— Нагляд із квартири художника зняти, товаришу нарком?

— У жодному разі!

Гущенко пройшов червоною килимовою доріжкою. Подумав — чомусь у СРСР скрізь — у міністерствах, ресторанах, навіть вагонах — червоні доріжки. Чому не сині або зелені? Чи людина, яка замовить синю доріжку, буде вважатися англійським шпигуном? А смугасту — французьким? Навряд чи хтось так вважає. Але, посміхнувся сам собі, про всяк випадок надійніше замовити червону.

Через різну ширину колії зазвичай радянські поїзди йшли тільки до кордону, а далі треба було пересідати на інший поїзд. Але було кілька вагонів, які просто переставляли на залізничні візки з відповідними ширині колії колісними парами. Гущенкові пощастило потрапити саме у такий вагон.

В його купе біля вікна вже сиділа дівчина. Його сусідка на цю подорож. Він її трохи знав — секретарка Герасимова Лілія Гофман. У купе поряд їхав чиновник від Спілки московських художників Петро Гагарін.

Дівчина була гарною. Довге біляве волосся, сірі очі. Світла шкіра, римський ніс. Невизначеного віку — між двадцятьма і тридцятьма роками.

— Здрастуйте, Миколо Петровичу, — ввічливо привіталася вона.

— Привіт, — він поставив чемодан під сидіння. Відзначив, що в секретарки Герасимова речей більше щонайменше утричі. — Ми, здається, знайомі, — він із цікавістю поглянув на неї.

— Я вас, звісно, знаю. Хто ж не знає художника з Франції Миколу Гущенка? — посміхнулася вона у відповідь на його зацікавлений погляд.

— Чому з Франції? — здивувався він, сідаючи навпроти.

— Не уявляю, — його супутниця опустила вії й накреслила щось мініатюрним пальчиком на столі. — Так говорять, що ви приїхали із Франції. А ви мене знаєте?

— Я вас теж трохи знаю. Який художник у Москві не знає чарівну секретарку самого голови оргкомітету радянських художників товариша Герасимова?

— Напросилася на комплімент. Утім, дякую.

У міжнародному вагоні полиці для спання були одна над одною — з одного боку. На другому боці був столик й умивальник. Загалом купе було зручне, якщо не враховувати духоти від розпечених сонцем стін вагона.

Зазирнула провідниця. Він замовив собі й новій сусідці каву.

— Дуже дякую, — подякувала вона.

— Нагадайте, як вас звати.

— Лілія, — почулося у відповідь. — Лілія Гофман.

— Гарне ім’я. Та й прізвище знамените. Був такий казкар. Знаєте, мабуть, — казки Гофмана? Не ваш родич?

— Гофмана знаю. Я викладала у школі німецьку мову і зарубіжну літературу. Зокрема, й Гофмана. Але не маю до нього жодного відношення. Це серед німців дуже поширене прізвище.

— Як у Росії Іванов? — пожартував Гущенко.

— Можливо. У будь-якому разі, як Петров — точно.

Тим часом поїзд набрав швидкість і розмірено застукотів. Залізничні пакгаузи і брудні будинки швидко закінчилися, і далі поїзд мчав по мальовничій лісистій місцевості. Верхівки дерев мчали за потягом, складаючись у різні химерні фігури.

За кавою поговорили про ранню весну і красоти Москви. Про те, які гарні нові станції метро. Який надсучасний вид транспорту тролейбус. І про те, що от-от по радіо будуть передавати не тільки звуки голосу, а й обличчя диктора. Словом, розмова сусідів по купе про все і водночас ні про що. Під час розмови Гущенкові, правда, здалося, що сусідка надто пильно спостерігає за ним. Але він відразу списав це на свою параною, що з дня на день прогресувала. Можливо, й автомобіль під вікнами, і слюсар Гвоздиков, який підслуховує під дверима, — це простий збіг обставин? Наприклад: автомобіль — його не стосувався. А слюсар Гвоздиков просто вуаєрист. Від французького «вуаєр» — дивитися. Так у Франції називали людей, які люблять підглядати за інтимним життям сусідів чи сторонніх людей. У СРСР цього слова не знали. Тому що подібних людей відправляли на уранові рудники або на золоті копальні на 25 років. Чому Гвоздиков не може бути вуаєристом?