Станіслав Стеценко - Війни художників

Що роблять з нами гарненькі жінки! Герасимов хоробрився і намагався тримати марку перед своєю секретаркою. А може, це так він спокутував перед нею свою провину? Але це, безумовно, був один з найсміливіших і найризикованіших кроків у його житті.

Водій урядового автомобіля ЗІС, старший лейтенант держбезпеки Осипов зупинив автомобіль наркома у дворі будинку НКВС, що на площі Дзержинського. Його ЗІС-101 нічим не відрізнявся від ЗІСу Сталіна, але лише зовні. Він був значно слабшим за безпекою — не мав такого, як у автомобілів Хазяїна, броньованого захисту. Але все ж і цей автомобіль відрізнявся від серійних зразків посиленою підвіскою і форсованим двигуном.

Берія у супроводі охоронця швидко пройшов через чорний хід до свого кабінету. У приймальні на нього чекав вірний Саркісов. Він запопадливо, як і личить підлеглому, потис руку Берії. З легким нахилом корпусу, зазираючи в очі.

— Заходь, — Берія кивнув головою у напрямку високих дверей.

Сказав секретареві:

— Нікого не впускай.

— Лаврентію Павловичу, я випадково дізнався, що секретарка Герасимова включена до складу делегації, яка їде в Берлін, — скоромовкою, явно розраховуючи на похвалу, доповів Саркісов.

— Що? — у Берії очі полізли на лоба. Він зняв шинель і жбурнув у руки помічникові (повісь у шафу). — Ах, старий лис, мерзенний забруднювач полотен! Приревнував дівку до мене! Дізнайся, хто у неї залишається в Союзі.

— Уже дізнався. У неї залишається стара мати. У місті Міллерове. 75 років, — відповів Саркісов, вішаючи шинель у шафу.

— Добре, — Берія впав у крісло. — Молодець. Хвалю за оперативність. Вези ту шльондру сюди.

— Матір?

— Твою мать, Саркісов, підвішу за яйця!

— Зрозумів — доньку. У квартиру на Кутузовському?

— Ні, в цей кабінет! — загримів Берія. — І негайно!

За годину Лілія Гофман, секретарка Герасимова, сиділа на краєчку стільця перед всесильним наркомом.

— Значить, їдеш у Берлін? — холодно запитав він.

Вона кивнула. Наче виправдовуючись, не підводячи очей, тихо сказала:

— У відрядження. На кілька тижнів.

— Навіщо це тобі? — він свердлив її поглядом, хижо виблискуючи скельцями пенсне.

Лілія підвела очі й від його погляду у неї миттєво пересохло в роті, гучно застукотіло серце. Вона зрозуміла, що за півгодини може опинитися в тюрмі.

— Я хотіла б побачити Берлін. Тим більше, наші країни в таких дружніх стосунках…

— Як вовки з вівцями! — гаркнув нарком так, що, здалося, забряжчали шибки. — Наскільки я знаю, тут у тебе залишається мати, — він розкрив синю теку на столі. Її щойно заніс секретар. Прочитав: «Мати — Марія Кіндратівна Гофман. Росіянка. Уроджена Петрова». — А батько твій був із донбаських німців. Ти здивуєшся, коли скажу, що не буду тобі заважати. Хочеш їхати — їдь. Але не квапся дякувати. За все треба платити. Зробиш наступне. Поїдеш в одному купе з керівником делегації. Увійдеш у довіру. Звабиш його.

— Я не можу… — вона круглими очима дивилася на нього. Заперечно хитнула головою. — Ні, я не хочу!

— Це наказ. Якщо тобі не подобається Лаврентій Берія, будеш спати з цим художником. Я так вирішив, і так буде, — відрізав нарком.

— А якщо я не погоджуся… — вона затнулася на слові «спати».

— А якщо ти не погодишся, то матір твоя поїде у турму або на Колиму! І, запевняю тебе, там більше тижня вона не протягне. Так що будеш спати з цим художником. Ти повинна бути скрізь разом з ним. Про кожен його крок будеш доповідати нашому резиденту в Берліні Амаяку Кобулову або людині, яка до тебе з’явиться і скаже, що її прислав Амаяк. Будеш виконувати всі його вказівки. А за мамою твоєю ми придивимося, аби ти в Берліні була слухняною дівчинкою. І не надумала дременути!

Берія рвучко встав, пройшов кабінетом, зупинився позаду неї. Поклав руки на плечі. Вона відразу напружилася. Сиділа не сміючи поворухнутися.

— Ти повинна провокувати його.

— Як провокувати? — запитала вона, не повертаючи голови і відчуваючи, як його руки все сильніше стискають її плечі.

— Будеш говорити, що Сталін — диктатор, Берія — вбивця. Тобі дозволено все. А про його реакцію будеш доповідати нашим людям. Ти відповідальна за те, щоб він, чого доброго, не втік на Захід. У нього тут родина, але береженого, як кажуть, і Бог береже.

— Я цього не зможу робити! Я не знаю, як це робити! Облиште, мені боляче, — вона рвучко повела плечима, звільняючись від його рук.

— Доведеться, Лілю, це потрібно всьому радянському народу! На тебе дивляться усі робітники й селяни країни. Партія! Ти вже не можеш відмовитися.