Станіслав Стеценко - Війни художників

— Ні, це пергаментні трупні плями. Сліди висихання. А ось гематоми від крововиливів. Це можуть бути сліди від автокатастрофи.

— Яка гидота! — скривився Єпіфанцев. — Он якісь личинки.

— Та заткни ти пельку. Посвіти сюди.

— Не можу, мене зараз знудить! Жахливий сморід! Можна, я не буду на це дивитися? Урешті-решт, це твоя справа.

Єпіфанцев відвернувся від домовини і важко навалився на край могили. Уткнувся обличчям у духмяну траву. Запах трави на якийсь час перебив трупний дух.

— Звичайна суміш сірководню і метану. Результат гідролізу й гідрогенізації жирів. Дай ліхтаря, що ми маємо тут побачити?

— Пошкодження трупа, що не могли виникнути внаслідок автокатастрофи, я ж тобі вже кілька разів пояснював! — нервово кинув Єпіфанцев.

— Дай мені рукавички.

Було чути, як Остапчук шарудить біля голови, потім почувся стукіт. Голова вдарилася об дерево.

— На голові жодного пошкодження. Не схоже, що він побував під автомобілем. Думаю, він помер своєю смертю. Давай зазирнемо під светр.

— Зазирай сам, мля, я не можу дивитися, мене нудить від цього солодкого запаху.

Патологоанатом підняв светра. На грудях проступили білі плями й плями плісняви.

— Під светром…

— Яким светром? — раптом майже вигукнув Єпіфанцев. Його відразу перестало нудити. — Він мав бути у костюмі! Присвіти в обличчя!

Затискуючи пальцями ніс, Єпіфанцев зазирнув трупу в обличчя. Обличчя розпухле від трупного розкладу змінилося. І він міг би не впізнати колегу по роботі. Але труп був лисим! А Ігуменов був блондином з розкішною шевелюрою.

— Це не він! Все, закінчуємо.

Вони взяли кришку з обох боків і накрили домовину.

— Приб’ємо кришку цвяхами? — запитав патологоанатом.

— До дідька! Покійнику все одно, а нам зайвий шум.

— Давай. Швидко!

Вони накрили домовину кришкою, потім сопіли хвилин двадцять, орудуючи саперними лопатками.

— Здається, землі не вистачає, — сказав Осадчук.

— Нічого. Не думаю, що гестапо контролює своїх покійників. — Мля, мене переслідує цей запах, я нічого не можу зробити.

Єпіфацев раптом нахилився, схопився двома руками за живіт, і його вирвало.

14 квітня 1940 року, 22 год. 14 хв.

Москва, Кремль

— Інше тіло? — здивовано запитав Сталін Берію, що сидів навпроти нього за обіднім столом.

Зустріч відбувалася опівночі в квартирі Сталіна в Кремлі. На столі стояла ваза з фруктами і відкоркована пляшка «Кіндзмараулі». На Берії був не військовий френч, а цивільний костюм, що вкупі з пенсне робив його схожим на конторського служку. Тендітна рука, якою він тримав бокал, здавалось, була годна на те, щоб перебирати струни на арфі, а не дробити щелепи ворогам народу. Сталін був у традиційному напіввійськовому френчі з розстібнутим коміром. У пригашеному світлі віспини на обличчі, що зазвичай досить сильно спотворювали його, не були помітними.

— Так. Ми дізналися у морзі лікарні, у сторожа, що видає покійників на поховання, номер могили і назву кладовища. Труп ексгумували. Там була інша людина, — сказав Берія.

— І що ти про це думаєш?

— Може, вони помилилися? У країні — воєнний бардак, — припустив Берія, пригублюючи бокал з терпкою рідиною.

— Хто помилився? — Сталін відщипнув від гілки винограду «Кишмиш» жовту ягоду. Він останнім часом за порадою лікарів перейшов із традиційних грузинських сортів винограду на безкістковий «Кишмиш».

— Німці помилилися у своїх записах з номером могили, — пояснив Берія.

— Німці ніколи не помиляються, Лаврентію. Німці — це організованість і точність! Це тільки в Росії безлад, коли можуть переплутати трупи! Або замість хворої ноги відтяти здорову. Чомусь вони не хочуть, щоб ми бачили тіло цього зв’язківця, — він вказав Берії пальцем на свій спорожнілий бокал.

Той швидко наповнив його по вінця, хлюпнув і собі:

— Давай заявимо протест.

— Ти що, ідіот? — розізлився Сталін. — Лаврентію! Протест країні, у якої під рушницею 140 дивізій? Від країни, яка щойно зганьбилася у війні з Фінляндією! Ми не самогубці. Ми тепер повинні Гітлеру зад лизати. Куди йшов той зв’язківець? З ким він зустрічався?

— З українськими націоналістами з Українського наукового інституту в Берліні.

— Націоналістами? — здивувся Сталін. — Які у НКВС справи з українськими націоналістами?

— Так, Кобо, з націоналістами. Ти ж знаєш, не всі українські націоналісти за Велику Німеччину.

— Так, деякі за велику Україну. Аж до Уралу. Це мені відомо. Значить, у зв’язківця було щось таке, що німці в жодному разі не хотіли нам показати. Що б це могло бути? Чим займається цей інститут?