Станіслав Стеценко - Війни художників

Вони дійшли до могили з номером 140 — тут ряд закінчувався. Виявилося, що їм треба повернутися майже до паркана, якого вони щойно перелізли. Єпіфанцев вилаявся.

Піднявся вітер, і тепер шурхотіння гілок дерев та ковили глушило їхні кроки.

— 156! Ось вона! — нарешті сказав Осадчук.

Могила знаходилася майже на краю кладовища, під самим парканом. Обидва зраділи — тінь від паркана трохи маскувала їх під місячним світлом.

— Мля, нас може тут побачити будь-хто і стукнути в гестапо, — сказав російською Осадчук. Було помітно, що він сильно нервує.

— Говори німецькою, — відповів Єпіфанцев. — Давай копати!

— Чого боятися? У нас же дипімунітет.

— Але ж повинні ми будемо якось виправдати те, що знаходимось біля розкопаної могили! Якщо попадемося, то Кобулов нам не подарує.

— Заткни пельку й копай.

Вони дістали саперні лопатки і почали швидко розкопувати свіжу могилу.

— От лайно! Ніколи не думав, що мені доведеться викопувати покійника, — важко дихаючи, пробурмотів Єпіфанцев. — Ще й вітер піднявся і виє так, ніби сто чортів. Вірніше, сто покійників.

— Не говори тут про сто покійників.

— А що, мороз по шкірі? Чи волосся дибки? — глузливо запитав Єпіфанцев.

— Ні, я матеріаліст і атеїст. Член партії. Якщо людина померла, то померла. Тіло згниє і перетвориться на тлін. І не більше того. А що сталося з цим покійником? — пихтів Осадчук, з натугою викидаючи груддя землі з могили.

— Його збив автомобіль. І ти маєш засвідчити, що його дійсно збив автомобіль і що він не піддавався тортурам. Тебе хіба не проінструктували? — Єпіфанцев зупинився, відсапуючись. Після кожного слова він робив паузу, гучно видихав повітря із звуком «хи-с-с».

— Проінструктували. У Москві. І тут — Кобулов. У загальних рисах. Але це вперше мені доводиться розкопувати могилу, аби визначити причину смерті. Дивно, ця людина приїхала з СРСР в Берлін і тут потрапила під колеса автомобіля. Міг би це ж саме зробити і в Москві.

— Що тут дивного? По-перше, він приїхав кілька років тому, — Єпіфанцев витер рукавом з лоба піт. — А по-друге, всі ми колись помремо. Хтось під колесами автомобіля, хтось на руках у невтішних родичів. Ми всі знаємо, коли і де народилися, але ніхто не знає, де помре. Кожному — свій кінець. Ідіот, копай там, де земля м’яка, ти вже вийшов за межі могили!

— А все-таки мені це діє на нерви. Навколо повно черепів і кісток у напівзотлілому савані! — Остапчук збив землю з леза лопати об край могили.

— Тут немає ніякого савану. Кладовище свіже, і мертвяки ще не встигли зотліти. І тут хоронять невідомих з моргу або одинаків. Вони або голі, або в якомусь дранті.

За парканом почулися голоси, потім кроки, і вони миттю замовкли і присіли у викопаній ямі.

— Гестапо? — злякано запитав патологоанатом.

— Ні, — похитав головою Єпіфанцев. — Парочка. Хлопець і дівчина.

— Чорт, — тихо вилаявся Осадчук. — Здається, справді якась парочка.

Голоси не віддалялися. Почулися поцілунки, що перейшли в сопіння й охання.

— Знайшли місце, — тихо сказав Єпіфанцев. — Іще б на могилі прилаштувалися.

Хвилин за двадцять шум стих, і голоси почали віддалятися.

— Швидко ж вони впоралися, — кинув Єпіфанцев.

— Слабак той фріц, — зауважив Остапчук. — Не зміг принести справжнє задоволення фрау.

— Фройляйн, — виправив патологоанатома Єпіфанцев.

— Що? — не зрозумів Остапчук.

— Не фрау, а фройляйн. Давай копати.

Могила була зовсім неглибокою, земля м’якою, і хвилин за тридцять саперні лопатки вже шкребли по дереву.

— Сподіваюся, ми не будемо витягати домовину нагору? — запитав патологоанатом.

— Якого чорта, треба лише підважити ляду. Тьфу, кришку.

Єпіфанцев вставив цвяходер у ледь помітну щілину під кришкою і навалився всім тілом. Кришка заскреготіла цвяхами, що гнулися і видиралися з дерева, і піддалася. Здається, труна була забита всього чотирма цвяхами. Метал у рейху був ледь не на вагу золота. Його не вистачало на танки й літаки, і ніхто не збирався витрачати його на безхатьків. Стукнуло дерево об дерево. У світлі місяця було видно труп — босий, у темних брюках і светрі. Біліло обличчя з відкритим ротом і відкритими очима.

— Боже, наче дивиться на нас! А який сморід! Я чув, що, вдихнувши трупний запах, можна швидко врізати дуба, — боязко сказав Єпіфанцев. — Дивись. Тепер твоя справа.

— Дивлюся, тут жодного садна.

— А ось тут? — Єпіфанцев і собі нахилився до покійника. Вказуючи пальцем, але водночас намагаючись не торкатися покійника.