Станіслав Стеценко - Війни художників

— Достеменно невідомо. Патронує його Геббельс особисто.

— Дуже цікаво. Твої пропозиції, наркоме.

— Доведеться зустріч повторити, — знизав плечима Берія, налягаючи на виноград.

— Але тепер це наднебезпечно. Вони очей не спустять із цього інституту. Гестапо не допустить такої зустрічі. Якщо це буде дипломат, вони влаштують йому автокатастрофу, якщо нелегал — згине в німецькому концтаборі.

Сталін підвівся з крісла і почав повільно ходити кімнатою, пихкаючи люлькою. Нарешті знову сів у крісло.

— Лаврентію, це може бути щось дуже серйозне. А якщо це пов’язано з нападом Німеччини на нас? Чим може займатися нині у Німеччині Український інститут? — Сталін випустив з рота кільце диму, поглядом прослідкував, як воно підіймається до стелі й перетворюється на сизу хмаринку. — На зустріч із націоналістами добре було б послати якогось хохла. Щоб він був для них хоч якоюсь мірою своїм.

— А якщо послати замість зв’язкового цього, Гущенка, — запропонував Берія.

— Якого Гущенка?

— Того, що керує делегацією радянських художників. Вони днями від’їжджають до Берліна.

Сталін знову встав. У глибокій задумі обійшов навколо стола. Сказав:

— Цікава думка, Лаврентію. Але для цього Гущенка то буде наднебезпечна місія. Його буде пасти гестапо.

— І що ми втрачаємо? — байдуже блиснув пенсне нарком.

— Згоден — практично нічого. Якщо він отримає інформацію й передасть, то добре, а якщо загине, то його світлий образ буде жити у віках. Образ художника і бійця невидимого фронту. Його ім’ям будуть називати вулиці й площі. Ми у будь-якому разі у виграші. Гестапо вбило видатного радянського художника! Знаного в усій Європі! Гітлер буде вибачатися, — на обличчі Сталіна з’явилася посмішка. Він відчував, що може зробити непоганий хід у партії проти цього вискочня-художника. — Але вони можуть не клюнути. Все-таки не якийсь зв’язківець, а керівник великої делегації діячів культури.

Сталін поклав люльку, взяв бокал і заходив кімнатою туди-сюди, відсьорбуючи потроху кисло-солодку рідину. Берія, неначе флюгер за вітром, повільно повертав за Сталіним голову — туди-сюди. Нарешті вождь сказав:

— Якщо гестапо його не вб’є, то сам організуєш замах. Він все ж таки повинен загинути в Берліні. Гітлер — повинен вибачитися. За що? Правильно. За загибель керівника або навіть усієї делегації. Це треба добре продумати. І, коли все трапиться, підготуєш указ про присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу.

— Кобо, це геніальна думка! — обличчя Берії випромінювало захоплення мудрістю вождя-напівбога. А думки крутилися навколо гарненької дружини художника. Кращого годі й сподіватися, якщо чоловік не повернеться з Берліну!

Сталін посміхнувся, дістав з нагрудної кишені френча годинник на срібному ланцюжку. Відкрив кришку: стрілки показували за чверть одинадцяту.

— Іди, Лаврентію, втілюй мої геніальні думки, а нам ще треба потоптати товаришку Давидову, йди. Я буду ночувати на Ближній. Скажи, нехай Поскрьобишев готує автомобіль.

Сьогодні Сталін вирішив поїхати з Кремля раніше, ніж зазвичай. Вождь мав уперше зустрітися з Давидовою після того, як їй зробили аборт. Вірний Власик уже послав за нею надійну людину. Коли вона з’явиться, він зробить вигляд, що дуже засмучений. І спробує втішити свою Віру Олександрівну, приму Большого театру і недосяжну мрію багатьох тисяч чоловіків.

Спочатку він увімкне патефон і поставить її улюблену платівку із романсами емігранта Олександра Вертинського. Колишнього врангелівського офіцера. І скаже, що вирішив дозволити йому повернутися в СРСР.

Вертинський бідує в Парижі й кілька років оббиває пороги радянського консульства з проханнями про повернення в СРСР. Доведеться лише прослідкувати, щоб його випадково тут не розстріляли. Вона, звісно, кинеться йому на шию…

14 квітня 1940 року, 23 год. 07 хв.

Москва, комплекс будівель НКВС

Через півгодини Меркулов сидів навпроти Берії у його кабінеті в будівлі НКВС. Перед обома стояло по чашці чаю. На тарілці турботливо нарізані і намащені секретарем Берії бутерброди з маслом. Знаючи, що Берія затримується допізна, секретар завжди тримав напоготові бутерброди й печиво. Зі стіни на обох дивилися портрети Леніна і Сталіна. Штори опущені. Звичайного стосу тек на столі не було. Всі вони турботливими руками секретаря вишикувалися у шафах. Словом, було помітно, що Берія щойно з’явився у своєму кабінеті.