Станіслав Стеценко - Війни художників

— Тоді я краще залишуся, — Лілія ледь стримувалася, аби не розплакатися.

— Де залишишся? — Берія повернувся в крісло, на його губах грала ледь не традиційна для їхнього спілкування посмішка.

— У Москві. Я не хочу нікуди їхати, — вона схлипнула, притиснувши долоні до щік.

— Пізно, люба, — Берія встав, обійшов навколо стола, знову взяв її за плечі. Вона підвелася. Тоді він обійняв її, взяв за груди. Вона не опиралася, її воля давно була зламана. — Пізно. Мені потрібна людина, яка буде наглядати за цим художником. Ти тепер найкраща кандидатура. Кращої годі й бажати. Ти будеш поряд із ним і доповідатимеш про нього.

Лілія відсторонилася і повернулася до нього обличчям. Він обійняв її рукою за талію. Скельця пенсне, виблискуючи, зазирали їй в очі. Вона відвела погляд.

— Вважай, що це завдання партії. Від завдань партії не можна відмовлятися просто так. Можна лише відмовитися і поїхати в турму або валити ліс. Уявляєш, що така тендітна дівчина буде робити на Колимі на лісоповалі? Що будуть робити з такою тендітною дівчиною на лісоповалі?

Берія притиснув до себе її безвольне тіло і поцілував у губи. Подумав, що вибудував чудову комбінацію. Гущенко буде під наглядом, а тут він поки що розбереться з його дружиною. Берія був упевнений у своїй цілковитій і неподільній владі над цією молодою жінкою. Підштовхнув її до дверей:

— Все, ти вільна. І май на увазі, я простежу, аби товариш Герасимов не змінив свою думку про необхідність твоєї поїздки. Раджу не втрачати часу і звабити того художника вже в потязі. Я накажу, щоб Саркісов підкинув тобі побільше якогось гарного шмаття. Словом, у тебе буде дві валізи закордонного ганчір’я. Це тобі допоможе. І щасливої дороги, товаришко Ліліє Гофман!

Дивлячись на Лілію, яка повільно, наче на ватних ногах, прямувала до дверей, подумав:

«Тому художнику буде непогана компенсація за його дружину. Нехай порозважається перед своєю героїчною кончиною».

15 квітня 1940 року, 12 год. 37 хв.

Москва, комплекс будівель НКВС

— Ось така справа, Миколо Петровичу, — сказав Павло Фітін, начальник 5-го відділу Головного управління держбезпеки НКВС. Він був не в мундирі, а у костюмі. Гущенкові він здався доволі вишукано одягненим. — У Берліні зустрінетеся з Кузелею. Кузеля — це український націоналіст. Досить відомий. Заступник керівника Українського інституту в Берліні. Зблизитесь із ним, підіграєте йому.

— У якому сенсі «підіграю»? — здивувався Гущенко.

— Скажете, що в душі ви, як українець, теж за Велику Україну — від Бресту до Уралу. Ваше завдання — взяти мікроплівки, які він передасть для нас. Що на плівці, нам невідомо. Завдання водночас і просте, і складне.

— У чому складність?

Фітін устав і якийсь час мовчки ходив кабінетом, очевидно, щось обдумуючи. Нарешті сказав:

— Не буду приховувати. Попередня спроба зустрічі з Кузелею провалилася: наш агент потрапив під колеса автомобіля.

Фітін стояв і дивився у вікно. Начебто його дуже зацікавили горобці з НКВСівського двору: офіціантка з їдальні саме кинула їм жменю крихт і вони влаштували у дворі купу малу. Гущенко був певен, що він устав і зараз дивиться у вікно лише тому, що не хоче зустрічатися поглядом.

— Він залишився живий? — запитав Гущенко, витримавши паузу.

— Невідомо. За непідтвердженою інформацією, отримав травми, несумісні з життям, і, не приходячи до тями, помер. Тіла його ніхто не бачив. Можливо, це випадкова автокатастрофа, а можливо… Ми розцінюємо, що це випадковість з імовірністю відсотків на 50. Але ж, самі розумієте, у нашій справі і 5 відсотків можуть заважити на життя.

— Я можу запитати, що це була за людина? Якщо це не секретна інформація. Питаю з оперативною метою, звісно.

Фітін нарешті повернувся і сів навпроти Гущенка. Його обличчя не виражало жодних емоцій. Ні співчуття, ні посмішки, ні скорботи.

— Радник посольства. Працював на Контору під дипломатичним прикриттям. Загалом нічого особливого. Зірок з неба не хапав. Виконував не найважливіші завдання. Піди-принеси-прослідкуй. Зв’язок тощо…

Зараз Фітін нагадував Гущенкові механічного манекена, а не керівника ІНО. Було абсолютно очевидно, що він говорить не все, що знає.

— У нього була родина?

— Так, — Фітін кивнув. — Залишилася дружина і донька.

— Я можу відмовитися? — Гущенко був добре спантеличений пропозицією пройти слідами чи то загиблого, чи то безвісти зниклого радника посольства.