Йоанна Ягелло - Зелені мартенси

— Опто… Скорочення штатів означає, що скасовуватимуть деякі посади. Словом, імовірно, я втрачу роботу.

— Наскільки імовірно?

— Дуже ймовірно. Тобто, точно.

Якийсь час він мовчить. Я запитально дивлюся на нього, бо бачу, що його гнітить ще якась новина.

— Насправді мене вже звільнили, — зізнається він нарешті.

— От чорт…

— Так отож. Щоправда, я отримав тримісячну виплату, тобто три місяці мені платитимуть зарплату, але… Розумієш, у моєму віці складно знайти роботу…

— А що не так із твоїм віком?

— Я старий.

— Ти? Старий? Але ж тобі щойно сорок!

— Сорок шість. У цій галузі я вже динозавр.

— Припини!

— А найгірше те, що я тепер не знаю… У мене був певний план…

— План?

— Доню… Я знаю, що ти була дуже прив’язана до мами. Я теж дуже кохав твою маму. Але час минає… І тепер я і Марта…

Завмираю. Застигаю, наче Лотова жінка. Кам’янію.

— Не знаю, що ти про це думаєш… Але гадав, що, може, нам варто побратися. Бо знаєш, вона теж у такому віці, що потребує стабілізації, може, дитини…

— Ти хочеш ще одну дитину?

— Ти сама сказала, що я ще не такий старий.

Відчуваю сльози під повіками. Мені так його шкода.

— Але про це зарано думати. Мені йшлося про шлюб. Розумієш, ми добре ладнаємо, ви теж ніби…

«Ніби. Чудово сказано», — думаю. І кашляю, мабуть, через нерви. Дістаю інгалятор і пшикаю. Мені завжди гіршає, коли я нервую.

— Я вже не хочу так із квітки на квітку, — продовжує тато. — Я вже теж хотів би мати щось надійне.

— Угу.

І що мені робити? Тепер уже повний капець. Мушу йому сказати, зараз або ніколи.

— Розумієш, спочатку я думав, що втрата роботи, це не найкраща ситуація для пропозиції руки й серця. І не йдеться про те, що в мене немає грошей на обручку або шлюб, бо є, я вже навіть купив цю обручку, тільки якось воно… Але чекай: що ти взагалі про це думаєш, щоб я з Мартою?..

«Ох, тату, ти саме вчасно питаєш», — думаю, але прикушую язика.

— Я… Ну, знаєш. Я б просто хотіла, щоб ти був щасливий.

Він сяє, мов дитина.

— Ти ж знаєш, що я дуже тебе люблю, понад усе, правда?

— Знаю, тато.

— То порадь, що мені робити?

— Я б, мабуть, почекала.

— Ну, так, — зітхає він сумно. Господи, так сумно.

— Але якщо ти відчуваєш, що повинен їй освідчитись, то зроби це. Принаймні не буде проблеми взяти відпустку на медовий місяць.

— Та ні, ми не поїдемо ні в який медовий місяць, адже в нас є ти!

— Поїдете-поїдете. Я можу тиждень у бабусі побути. Без проблем.

Не те, щоб я любила бабусине товариство, але пережила б. Тато такий щасливий, що якусь мить я думаю, може, мені лише здалося, що я бачила те, що бачила.

Інтуїція підказує, що добром це не скінчиться, та, із другого боку, я не можу порадити йому не робити цього. І нічого я йому не скажу. Нема ради. Я вже вирішила. Заберу цю таємницю із собою в могилу.

— То я сьогодні… Встигну все приготувати, Марта має якісь справи й повернеться аж увечері.

Якісь справи. Аякже.

Марта повертається увечері. Тато застелив стіл чистою скатертиною, прикрасив свічками, побіг униз до квітникарки й купив сім червоних троянд, зараз вони сховані в шафі, а він чекає, схвильований, як хлопчик.

Я тремчу від страху. Може, треба було порадити йому цього не робити. Але тоді я б стала його ворогом… а я не хочу. Буде, як буде, але я б хотіла, щоб уже було. А найгірше, що моя життєва філософія, яку я встигла вже трохи виробити, у цьому випадку не діє. У мене не виходить дивитися в майбутнє з надією, ані сподіватися, що все буде гаразд. Навіть мені важко так думати. У голову приходить лише те, що як би не склалося, зрештою, усе якось вийде на краще. Якщо вона прийме його освідчення, це означатиме, що з тим чоловіком, з яким я її бачила, вона все ж не має нічого спільного. Якщо ні — завжди краще дізнатися раніше, ніж пізніше. Якщо вона його не кохає, тато буде вільний і знайде собі когось, адже в нього завжди був до цього талант. І, може, той хтось насправді його полюбить.

Марта відчиняє двері. Тато одразу підбігає до неї й схвильовано говорить:

— У мене для тебе сюрприз. Я хочу тобі дещо сказати.

— Я теж хочу тобі дещо сказати, — відповідає Марта. У неї втомлений, глухий голос. Однак це не стримує мого тата. Я зникаю до кімнати, адже вони мають бути самі, але тато гукає мене:

— Опто! Йди до нас, я б хотів, щоб ти була при цьому.

І я розумію, що він не може дочекатися сказати їй. Що вже не витримує.

— Почекай секунду, — просить. І дістає із шафи троянди.

А в неї міна… Ну, щастя на її лиці точно не видно. Скоріше подив. І ще щось. Вона схожа на тварину, загнану в пастку.