Йоанна Ягелло - Зелені мартенси

Її погляд падає на шкарпетки і, звісно ж, вона вибухає сміхом.

— Ти так прийшов?

— Звичайно. Черевики довелося продати, щоб хліба купити, і йшов я босака, небога, крізь трясовину й болота.

— Директриса?

Киваю.

— Може, це якийсь фетиш? — кидає вона й хихочемо вже разом. — Як справи? Як бабуся?

— Непогано, — кажу й зітхаю. — Можна, я тобі щось скажу, але пообіцяй, що збережеш таємницю?

Опта киває. Не знаю, про що вона думає, але раптом дівчина хмурнішає.

— То ходімо, вийдемо, перерва ще десять хвилин.

— Ти хочеш вийти в такому вигляді?

— Звичайно. Ці шкарпетки я вже навряд чи поверну до магазину, як нові, тож… яка різниця. Крім того, на вулиці сухо й тепло.

«Було», — додаю подумки, коли виходимо із приміщення. На жаль, сіється мжичка. Це навіть приємно, але… якусь мить я думаю, що сказала б мама, побачивши мене так, у шкарпетках під дощем. А тоді, що я, мабуть, майже дорослий, коли мама далеко й уже не питає, чи я, бува, не змерз.

— То що ти хотів мені сказати? — питає Опта.

— А ти нікому не скажеш?

Вона торкається голови двома пальцями, як солдат, що від дає честь.

— Мама знову поїхала. Виявилося, що із цим рахунком нічого не можна зробити, його потрібно заплатити, а в неї там була готова робота. Бабуся вдома, але взагалі не встає, ну, і мама лишила мене так з усім цим. І ще сказала, нікому не говорити.

— Але мені ти сказав.

— Ти — інша справа.

— Але ж усе не так погано, — вирішує Опта. — Ти ж даєш раду.

— Даю. Але йдеться про те, що…

Чорт, у мене очі сльозяться. Чому я так усім переймаюся? Невже не можу просто прийняти факт, що мені трошки важче, ніж іншим?

А вона мовби читає мої думки. Кладе мені руку на плече. Кладе. Мені. Руку. На. Плече. Я почуваюся, наче на мене сів вогняний птах. Шкіра біля шкіри. Пече.

Я, мабуть, дивно виглядаю, ковтаю повітря, ніби задихаюся, і вона знімає руку. І нічого не каже. Вона знає. Нарешті відзивається, і я ладен благословити її за це.

— Чому тобі так погано через це, Феліксе? Йдеться про те, що ти знову мусиш це все робити?

— Не знаю. Мені б просто хотілося, щоб було нормально. Я б хотів, щоб моя мама була така, як інші мами, щоб вона просто була. Моя сестра, вона… важка. Усе важке.

— Принаймні в тебе є мама, — каже вона.

— Ну так, але в цьому, здається, нічого особливого.

Мовчить. У повітрі, між крапельками дощу, зависла якась тиша, і ми обоє мовчимо, хоч ще не знаю, чому.

— То тепер я тобі щось скажу, — говорить Опта.

І знову мовчить.

— Чорт, ти навіть не уявляєш, як це важко.

Іде дощ, але я вже навіть не думаю про мокрі шкарпетки.

— Моя мама… — Опта набирає повітря, наче збирається пірнути. — У мене немає мами. Вона померла.

До біса, я не знаю, як реагувати. Чому вона раніше не сказала?

— Чому ти раніше…

Вона перебиває мене.

— Тому що доки хтось не знає, то думає, що в мене є мама, як майже у всіх. І тоді вона, мовби трішечки жива. Звичайно, це все містифікація й не можна прикидатися безкінечно, але на мить, доки комусь не скажу, цей хтось думає, що… ну, розумієш… що я нормальна. Така, як усі.

— Ти не така, як усі! — вигукую, і, звісно, мені йдеться не про її маму.

«Але не тому… — доповнюю подумки. — Ти незвичайна, але не тому…»

Господи, чому я не можу висловитися? Спогад про руку продовжує випалювати слід на моєму плечі.

— Мені дуже шкода. Чесно.

Не знаю, як я це роблю, але наважуюся. Кладу свою руку на її. У неї маленькі долоні, м’які, теплі пальці, трохи пухкенькі. Я б хотів, о Боже, якби це було можливе! — я б хотів, щоб моя рука лишилася тут назавжди.

— Вона загинула в аварії, — швидко каже Опта, наче повторює якусь мантру. — Вона не страждала, бо це сталося миттєво.

— Зате ти страждаєш.

Їй не потрібно погоджуватися. І тоді я знову наважуюсь. Міцно обіймаю її, так міцно, як можу. Я в житті не обіймав жодної дівчини. Зараз я думаю, що до цього моменту зі мною в житті взагалі нічого не відбувалося. Це відчуття ні з чим не порівняєш. Ми змішалися, злилися в одне ціле, немов хтось поклав у каструльку дві плитки шоколаду й підігрів — за мить між ними не буде жодної різниці, вони зіллються в одну масу. Так я це відчуваю. Дощ посилюється, мої бурі шкарпетки мокнуть у калюжі, а я цього зовсім не відчуваю, ані дощу, ані холоду, ані нічого. Відчуваю лише її. Відчуваю її груди. Відчуваю, що в мене зараз станеться серцевий напад, що я розірвуся, вибухну. Якби мала бути блискавка, вона могла б вдарити тут і зараз, між нами, у цих обіймах.

Гроза не вибухає, сіється дрібний дощ. Потроху стає ніяково, бо ми обнімаємося й не знаємо, що далі. На мить майнула думка, чи не мав би я її поцілувати, але навіть натяк на це мене лякає. Врешті ми відсторонюємося.