Йоанна Ягелло - Зелені мартенси

— У мене уроки вже закінчилися, а тобі випадково не треба було на ще якийсь?

— На англійську, — кажу, а точніше хриплю, наче хтось, позбавлений їжі й води, ослаблений або після операції, хтось, хто на секунду розучився говорити.

— Дзвоник був десять хвилин тому, — говорить Опта. І додає: — Я ніколи із жодним хлопцем не обнімалася. Я це кажу просто, щоб ти знав.

— Я теж ніколи… із жодною дівчиною.

І ми сміємося удвох, а дощ посилюється, наче теж хоче посміятися з нами. І знов обнімаємось, а тоді, коли лунає дзвоник на наступну перерву, вона каже розсудливо, що якщо я застуджуся й захворію, то не буде кому вести господарство. Ми повертаємося до школи, від входу тягнуться мої мокрі брудні сліди. Найбільше мене радують ті, що лишаються в кабінеті директорки, коли я йду забрати своє взуття.

Ніколи не думав, що не встигнеш озирнутися, а життя може стати настільки чудовим.

— Брехуха! — кричать вони. — Чмо нещасне! І що, татусь купить тобі новий телефон? На пару з мамусею, яка невідомо-куди поїхала! Ха, ха, ха!

— Звичайно, купить. Ви дурні! А мама повернулася. І сказала, що купить мені на день народження Пенні-борд, бо заробила купу бабла!

— Сренні тобі купить твоя мама!

— А мені на твоєму місці було б соромно когось додому запросити! Ви бачили, який там срач? Господи!

Я втягую голову в плечі. У мене вже немає сил захищатися. Я пересідаю за вільну парту спереду, щоб бути від них якомога далі. Мені дуже прикро, що через усе це я втратила подружок. Невже не можна мати нормальної родини?

Після уроків я повертаюся сама, немає вже будиночка на дереві, немає операції «ковбаски», немає нічого. Вдома теж нікого немає, тобто, є бабуся, але вона спить, їсти нічого, а я через усі ці переживання забула пообідати в їдальні. Йду до своєї кімнати й дістаю телефона, аби в щось пограти, хоч це складно, бо екран побитий і погано видно, що там на ньому. Отримую есемеску від Фелікса. «Ти вже вдома? Як бабуся? Я трохи затримаюсь».

А потім мій погляд чіпляється за ті есемески, що їх ми писали тому чувакові, Майклові. Тоді ми ще з Орлицями товаришували. І все, звичайно ж, мусила зіпсувати моя сімейка. Перечитую їх усі, і мені стає смішно, бо я пам’ятаю, як це було весело. І раптом вирішую: напишу йому щось. Вони мене кинули, а історія затихла, принаймні розважуся.

«Привіт, Майкле, як справи?» — пишу.

«А хто це? — відповідає він невдовзі. — Це Анджела?»

«Ні, Анджела хвора, — пишу я. — Вона тоді писала з мого телефона. Це… — я замислююсь. Яке ім’я вибрати? — Олівія».

«Я люблю оливки, особливо зелені», — приходить відповідь.

«А я не дуже», — відписую.

Я справді терпіти не можу оливки.

«Ще полюбиш, — пише він. — У тебе є профіль на ФБ?»

«Звичайно», — пишу й починаю панікувати.

«А яке в тебе прізвище?»

Я знаю, я справді знаю, що не можна нікому казати свого прізвища.

«Це… закритий профіль, — відповідаю. — Пізніше скажу, зараз більше не можу говорити».

Звісно, що не можу, адже мені треба створити собі профіль. Маю на це цілий вечір. Усе справді дуже просто. Вибираю ім’я Олівія Перська Кішка. На аватарку ставлю фото триколірного перського кота з інтернету.

Найгірше, що в мене немає жодних друзів, я гадки не маю, кого додати, але ж можна зробити вигляд, що це так задумано. Додаю трохи інфи, що люблю Емі Вайнхауз і фантастику. Дата народження, але без року. Без адреси. Вирішую полайкати кілька сторінок про ігри, додаю на тло фото з «Майнкрафту», та наступної миті змінюю — ігри, усе-таки, надто дитячі, а я не хочу, щоб він так про мене думав. З годину шукаю в неті щось підходяще, зрештою, вставляю фото великих червоних вуст. Виглядає супер. Потім лягаю спати. Мушу кілька днів почекати, аби він не здогадався, що я створила цей профіль спеціально для нього.

Коли я повертаюся додому, Марти знову немає. Останнім часом її частіше не буває вдома, ніж навпаки. Зате є тато, а це досить дивно. І вигляд у нього невеселий.

— Як справи, татку? — питаюся.

— Нічого. На роботі…

— Щось не так? — намагаюся розговорити його, бо він лише зітхає, і я бачу, що слова застрягають йому в горлі.

— Бо… буде скорочення.

— Скорочення?

Я не знаю, що це означає.

— Тобі вкоротять зарплату чи голову? — намагаюся пожартувати, щоб вирвати його якось із цієї сумної летаргії.

— Ну, скорочення штатів.

— Штатів? — повторюю, як папуга. Я із цього сленгу нічого не розумію. Якщо в тій фірмі й мали б щось скоротити, то кількість годин, проведених на роботі.