Йоанна Ягелло - Зелені мартенси

— Це тобі, люба, — татів голос легко тремтить.

А я сиджу поруч, як дурепа, хоча б моя воля — вийшла й не дивилася на все це. Марта сідає й роззирається, наче в пошуках допомоги. Я це бачу, бо я уважний спостерігач, але тато не помічає, він засліплений. Він закоханий.

— У мене для тебе дві новини, хороша й погана.

— Так? — невпевнено озивається Марта. Вона вже нічого не може вдіяти, мусить грати в гру, у яку, я це чітко бачу, вона грати не хоче.

— Спочатку хороша чи погана? — питає батько.

— Погана.

— Мене звільнили.

— Але як це? — тепер вона дійсно здивована. Такого вона не очікувала. — А хороша новина? Ти знайшов нову роботу?

— Знайду. Обов’язково. Ні, це інше… — тато дістає з кишені коробочку. У ній, певно, обручка. — Марто… Не знаю, може потрібно стати навколішки? Що ти думаєш про те, щоб… ну… чи ти вийдеш за мене?

Западає тиша. Навіть вітер за вікном наче вщух, я сиджу непорушно, не проронивши й звука, і вони так сидять, у цій тиші, що тягнеться, як туалетний папір. Врешті Марта відкашлюється, наче їй щось раптово потрапило до горла.

— Я трохи… не очікувала.

Це точно не та відповідь, якої сподівається тато, бо раптом він буряковіє. І нічого не каже, тільки дивиться на цю обручку у відкритій коробочці.

— Мені теж потрібно сказати тобі дещо. Але… Чи вона мусить бути присутня? — Марта вказує на мене.

— Опто… — благально шепоче тато. — Йди до себе.

І я йду. Та це не означає, що я не збираюся підслуховувати. Зрештою, мене це теж стосується. На щастя, кухня з їдальнею — відкриті приміщення, ніхто не може мені сказати зачинити двері. Свої я залишаю прочиненими й сідаю коло самого одвірка.

— Я… декого зустріла, — каже Марта. — Власне, це я хотіла тобі сказати. Мені шкода, що воно так… не склалося.

Наступного дня Марта пакується й виїздить. У неї не так багато речей, вона ще не встигла остаточно пустити тут коріння, більшість речей лежить у її батьків. Тато сидить на стільці й спостерігає, як Марта скидає до великого сміттєвого пакета свій одяг, косметику й книжки. Вона не дивиться ані на нього, ані на мене. Потім замовляє таксі, віддає йому ключі й просто їде. Як хтось, хто виселяється з готельного номера. А тато сидить, затуливши обличчя руками. Він у розпачі.

— Тату… — я намагаюся втішити його. — Мабуть, краще, що це сталося зараз, ніж якби ви встигли одружитися?

— Може, якби ми одружилися, цього б не сталося? Мій бідний, наївний тато.

— Ти сам казав, що не буває нічого вічного, і треба радіти, коли воно є, але й уміти відпустити, якщо це потрібно. Ти сам казав, що втрати — це частина життя.

Так він казав, коли загинула мама.

— Так… Але чому я постійно все втрачаю?

Чорт, я не дуже знаю, як відповісти на це питання.

— Це, мабуть, такий поганий період, але потім попустить. Бо завжди колись стає краще. Неможливо, щоб постійно було однаково зле. Не переживай, тату. Я відчуваю, що скоро станеться щось хороше.

Насправді я зовсім цього не відчуваю, але іноді достатньо повірити.

— Заграти тобі? — питаюся, а тато всміхається. Це єдина людина на світі, яка любить мою гру на гітарі.

Опта. Опта. Я перекочую її ім’я на язику, як карамельку. Здається, я закохався. А навіть точно. Отже, це так виглядає? Як? Складно описати це відчуття. Справді, можна читати про нього в різних книжках, бачити в кіно, і так не знатимеш, про що мова, доки сам цього не переживеш.

Сиджу в кухні, заплющивши очі, і перемотую події, як фільм. Її дотик. Тепло її тіла. А десь усередині літають барвисті папуги щастя й чорні птахи страху. Мені лячно, що це якийсь сон, що я це вигадав. Починаю одразу аналізувати, і думаю, що, може, вона пригорнулася, бо потребувала, щоб її втішили, або хотіла побачити, як це. Може, це нічого не означає. І я падаю в чорну діру. А тоді згадую, як вона подивилася на мене, і в душі знову тріпоче щастя. І чую, як мене гукає бабуся, цікаво, чи вона помітила цей блаженний вираз, що явно не сходить з мого лиця, і хоче розпитати.

— Фелику, — каже, — подай мені судно, любий.

Приношу з туалету судно, та коли простягаю його, відчуваю дивний запах.

— Бабусю…

— От, власне, — бабуся починає хихотіти. Я швидко розумію, що це нервовий сміх. — Здається мені, Фелику, що я впісялася. Ну, не знаю, як це сталося, мабуть, уві сні.

Чорт забирай! Романтичні думки можна тепер запхати куди подалі, треба зайнятися бабусею, а я не знаю, із чого почати.

— І сміюся зовсім не тому, що це смішно, знаю, це жахливо, я в житті ліжка не намочила, відколи мені виповнилося два роки! Може, я просто сходжу на діючий розум.