Йоанна Ягелло - Зелені мартенси

Не люблю ходити на шкільні збори. Хай там що, та я почуваюся трохи по-дебільному серед усіх цих дорослих. Я вже був раз на початку вересня й мене бісить, що не минуло навіть місяця, як мушу йти знову. Але нічого не вдієш, треба якось це пережити.

Зіщулююся на одному з маленьких стільців і спостерігаю за батьками однокласників моєї сестри. Наприклад, ладен закластися, що знаю, хто тут матері Орлиць. Сіли разом, брюнетка й блондинка, обоє виряджені, як на весілля, на підборах і взагалі, із золотими сережками й ланцюжками. Віка якось казала, що їхні мами не працюють і в них так звані нормальні доми. Ну, не певен, я б навряд хотів, щоб мій дім виглядав так, як у цієї платинової ляльки, що цілими днями стирчить у спортзалі чи в солярії. Окрім того, вони язикаті, як Орлиці, бо відразу починають говорити про шафки. Такі, певно, і на секунду в житті не ніяковіли. За ними сидить скромний чоловік, який не усміхається, бо не має кількох передніх зубів. Думаю, що це тато того хлопця, якого в класі цькують, бо він з бідної родини. Далі сидять дві симпатичні жіночки, виглядають абсолютно нормально. Невже Віка не могла б приятелювати з їхніми дітьми? Не довелося б терпіти вибрики Орлиць. Мені її справді шкода.

Швидко з’ясовується, що я думаю жахливими стереотипами, бо матері Орлиць — якраз симпатичні жіночки, а оті кури-гриль — невідомо чиї, але точно не Орлиць, бо в них якісь сини. І що? Знову отримую научку, що оцінювати людей виключно за зовнішністю — абсолютно без сенсу.

Зрозуміло, що протягом зборів я мовчу. Думаю, що підпишусь, заплачу, скільки там треба, і все, але мені не пощастило.

— Це ти брат Вікторії, так? — питає мене вчителька, коли я вже хочу йти. — Залишся на хвильку, будь ласка.

Вона мені інтуїтивно неприємна. Попередня сестрина класна подобалась більше, бо була цілком нормальна, і навіть симпатична. Не те, що я її добре знав, мене вона якраз не вчила, але, траплялося, я відводив сестру до школи в першому й другому класі, а іноді забирав після уроків і часом перекидався кількома словами з учителькою.

Цієї я зовсім не знаю (у мене враження, що в сестриній школі постійно з’являються нові вчителі), та виглядає вона зовсім інакше, пряма, наче кілок проковтнула. Взагалі не всміхається. Може, вона просто змучена. Це не дивно, мабуть, якби я провів цілісінький день з восьмої ранку в товаристві таких Вік та їхніх чоловічих відповідників, а потім, замість іти відпочивати додому, довелося б зустрічатися з набурмосеними батьками, мені б теж було не до сміху.

— Ти вже вдруге приходиш на збори замість батьків, — каже неприємна класна. У її голосі немає стурбованості, скоріше звинувачення. Тож я б точно не був відвертим із нею, навіть без маминого прохання не казати нікому, як воно насправді є. Хоч мені й не легко брехати, особливо так, просто в обличчя.

— Мама поїхала на курси, — кажу. — А на минулих зборах вона хворіла.

— Важливі курси, наскільки я розумію, — класна криво всміхається.

— Ну., я не знаю. По роботі.

— А мама де працює? Бо вона не записала в журналі місця роботи.

— Вона медсестра. Працювала в лікарні… а тепер доглядає хворих приватно. Вона працює на таку організацію… не пам’ятаю.

Що ж, сподіваюся, це звучить досить вірогідно.

— Ну, що ж… якщо говорити про Віку… то… Є певні проблеми. З її поведінкою. Може, через початок навчального року й ці всі зміни, бо я говорила з попередньою класною керівничкою і в неї не було жодних зауважень щодо Віки… А зараз учителі кажуть, що твоя сестра часто просто нечемна. Тому я б хотіла, щоб мама прийшла до школи, щойно повернеться з курсів. Коли вона приїздить?

— Точно не знаю…

— А з ким же ви зараз? Бо наскільки я пам’ятаю, тато з вами не живе.

Я полотнію ще більше.

— З бабусею.

— Ага. То, хай би, бабуся прийшла, якщо мама не може?

— Бабуся трошки прихворіла… Вона нещодавно вийшла з лікарні.

— Звісно… Розумію. Тоді я тебе не затримуватиму. Прошу, ось моя візитка. Попроси маму зв’язатися зі мною.

— Гаразд, — кажу. — Обов’язково.

Єдине, чого я хочу — чимскоріш вийти звідси. Я майже вибігаю із класу. Поняття не маю, чого я так боюся, але я просто не люблю ані такого вигадування, ані виправдовування. А Віка отримає за свою погану поведінку. Могла б якось постаратися, враховуючи обставини. Я злий на неї. Якби вона поводилася добре й не нахабніла, у нас не було б жодних проблем.

Я спускаюся поверхом нижче, коридор уже порожній, усі батьки розійшлися, тільки я лишився останній, наче мене покарано. І раптом чую якісь звуки, тут о цій годині я б такого не чекав. Хтось грає на гітарі. Хммм… цікаво. Намагаюся визначити, звідки вони лунають. Звісно, клас музики. Я ж теж ходив сюди до початкової школи, я добре знаю, що за цими дверима. Я обережно прочиняю їх, розумію, що через свою цікавість потраплю колись до пекла, але не можу стриматися. Перше, що кидається мені в очі, це хмара рудих кучерів. Опта? Що вона тут робить?