Йоанна Ягелло - Зелені мартенси

Дорогою наштовхуюся на директорку Смочинську, її погляд одразу зупиняється на моїх кросівках, на які налипло трохи грязюки. Каже мені негайно перевзутися, а коли пояснюю, що змінки в мене, на жаль, немає, вона сичить як змія й заявляє: «Щщщожжж, у такому раззз і підешшш на урок у шшшкарпетках». Не маю вибору, бо вона забирає в мене взуття й каже прийти по нього після занять.

Чудово. Смочинська, дебела блондинка з напрочуд маленькими, пухкенькими ніжками, завжди ввіпхнутими в червоні шпильки, мабуть, не усвідомлює, що вона щойно цілковито мене прибила — ба, добила остаточно.

Звісно, щойно я заходжу на математику, вибухає сміх. На щастя, математичка мені навіть подобається. Вона ще не зовсім ненормальна. Якщо чесно, іноді я навіть замислююсь, що вона тут робить. Малиновській не більше тридцяти, у неї світле волосся до плечей і вічно стурбований вираз обличчя. Думаю, що після кожного уроку з нами в неї відчуття, наче її трактор переїхав.

Мій клас сидить так, як в автобусі під час екскурсії. Найметкіші й найсильніші займають місця ззаду. У класі так само. Парти стоять у три ряди, останні шість місць займають шестеро качків. Їх рівно шестеро, а ці три парти саме трошки більші, наче з іншого комплекту, немов хтось їх зробив спеціально для них, більше того, наче спеціально для них облаштував цей клас.

Ці здоровила виглядають, якщо не як родичі, то принаймні як герої одного фільму про гангстерів, реперів чи сатаністів. Вони широкоплечі, мають темне, дуже коротке волосся, і прищі. Носять на шиї великі навушники, які ніхто не в змозі переконати зняти під час уроку: кажуть, що вони ж не слухають музику зараз, а правила школи не забороняють носити навушники. Учителі їх бояться, тож загалом здоровила роблять, що хочуть. І вже точно на уроках Малиновської, бо ті із середніх рядів, хлопці трохи нижчі й слабші, які хотіли б задаватися зі здоровилами, а також усі ці хамовиті дівчата в емо-нашийниках, які мріють, щоб котрийсь із качків захотів зустрічатися з ними, і навіть ботани й слабаки на передніх партах, математичкою не надто переймаються.

Здогадайтеся, за якою партою я сиджу. Я знаю, з точки зору багатьох це повний відстій, бо за першою. А як на мене — найкращий вибір. По-перше, у полі зору вчителя перших парт не існує. Якби вчитель хотів стежити за учнями з перших парт, йому довелося б постійно нахиляти голову або притискатися до дошки. Тож насправді, це я міг би робити, що заманеться, якби хотів. Іноді я користуюся цим привілеєм під час дуже нудних уроків. Буває, книжку читаю, чи навіть батончик жую, ніхто на це переважно не звертає увагу, бо всі зосереджені на тому, що відбувається на середині чи в кінці класу. На жаль, це не стосується ситуацій, коли ти заходиш до класу після дзвінка й у самих шкарпетках. Безвихідний варіант.

Я заходжу, наче нічого не сталося, ігноруючи сміх.

— Чому ти в самих шкарпетках? — питає Малиновська.

Питає по-людськи, а не як учителька. Я замислююсь, чи відповісти по-людськи, чи як по-учнівськи. Якщо відповідати по-людськи, це звучало б приблизно так: «Бо ідіотка-директорка конфіскувала в мене взуття і, мабуть, закінчиться тим, що до них напісяє її кіт, або вона сама від нудьги, бо, як відомо, вона нічого не робить, сидить собі в кабінеті й п’є каву одну за другою, а школа занедбана». Якщо відповідати, по-учнівському, то це було б приблизно так: «Дуже перепрошую, на жаль, так сталося, це більше не повториться». Мені хочеться відповісти по-людськи, однак обираю безпечний, чи принаймні трохи іронічний, проміжний варіант.

— Це на прохання директорки.

— Гм, — відповідає Малиновська. Це, мабуть, теж безпечний компромісний варіант, не скаже ж вона, що директорка здуріла. — Ну, що ж, сідай.

Одна надія, що вона не кликатиме мене до дошки. У самих шкарпетках біля дошки — оце б насправді було весело.

Оскільки я без взуття, під час перерви я не виходжу на подвір’я, і навіть на обід не йду. Перебігаю лише з класу до класу, в ідеалі так, щоб мене ніхто не помітив. Я б волів не зустріти Опту. Тобто інакше: ні про що інше я не мрію так, щоб побачити Опту, однак невідомо, чи вона мріє побачити мене з ногами в білих махрових шкарпетках. А радше колись білих, бо білими їм уже ніколи не бути. Утім, якраз перед останнім уроком, а сьогодні це англійська, я наштовхуюся просто на неї.

— Привіт, Феліксе, що з тобою? — стурбовано питає вона. — Я шукала тебе, а ти десь пропав. Я вже думала, щось сталося.

— Ні… Нічого. Я сьогодні не надто мобільний.