Йоанна Ягелло - Зелені мартенси

— Я… не знаю, чого хочу.

— Феліксе… я справді в тебе вірю.

І вона всміхається, і якусь мить навіть здається, що, може, вона пригорне мене. Не пригортає, але поплескує по плечу. Добре й так. Хоча в мене залишається передчуття, що мене в щось втягнули, вплутали в щось проти моєї волі.

Бабуся посміхається, радіє, що вертається додому. Мама ще нічого їй не сказала… Цікаво, коли скаже. Ми замовляємо таксі з лікарні, допомагаємо бабусі вийти, вона міцно спирається на нас.

— Ох, слабенька я, Фелику, слабенька. Ще трошки потриває, аж я оклигаю.

— Бабі, ти чудово виглядаєш, — переконую її. Бо справді, порівняно з тим, як вона виглядала щойно після операції, зараз помітно краще. — Але чому ти вийшла з лікарні в нічній сорочці?

Я впізнаю, це та сорочка, яку я їй привіз, але вона її жодного разу не вдягла, весь час ходила в лікарняній.

Бабуся хихоче.

— Бо це не нічна сорочка. Це моя найкраща сукня!

Ми допомагаємо їй піднятися по сходах. Ледве даємо раду, а на останній сходинці Бабі важко дихає. Я лишаю маму з нею, щоб вони могли серйозно поговорити. Чую підвищені голоси. Як я й очікував, бабуся сприймає новину несхвально. Мама спускається роздратована, а я мовчки йду нагору. Беру мінеральну воду, склянку й хлібці.

— Я приніс…

— Присядь, Фелику, — перебиває мене бабуся. — Що ж, схоже, на якийсь час ми лишимося самі.

Я киваю. Мені сумно, бо видно, що бабуся дуже переживає.

— Я не можу вплинути на рішення твоєї мами, — продовжує вона. — Але пам’ятай: вона дуже тобі довіряє. Якби не це, вона б не лишила на тебе все господарство.

Я знову киваю. Як плюшевий песик, якого водії ставлять на заднє вікно в машині.

— Усе буде гаразд, — каже бабуся. — Я вже все обдумала. По-перше, я переселюся до вітальні, щойно мама поїде.

У вітальні зазвичай спить мама. Зазвичай, що б це не означало.

— Тобі не доведеться бігати до мене вгору-вниз. Мені потрібен, може, ще якийсь тиждень, щоб стати на ноги, а там уже буде добре. По-друге, я нізащо не погоджуся, щоб ти занедбував навчання. Мама хотіла написати тобі звільнення, але це неможливо. Нічого зі мною не станеться, якщо кілька годин побуду сама. Просто спатиму, я зараз багато сплю. По-третє, мусимо найняти хатню робітницю, принаймні раз на тиждень, я платитиму. І, може, вона б щось готувала, щоб тобі не доводилося…

— Але мама не для того їде заробляти, щоб одразу витрачатися. Я впораюсь.

І відчуваю, що зможу. І навіть — що дивно — я радий, що бабуся повернулася. Навіть хвора вона наповнює наше життя такою енергією! Я на диво розчулююсь і відвертаюся, щоб не розплакатись. Не хочу думати про те, що було б, якби бабусі не стало.

Увечері знову чую, як вони розмовляють. Цього разу я вирішую підслухати, хоч знаю, що це негарно. От тільки це все стосується і мене, і мого майбутнього.

— Ти не можеш так постійно їхати й кидати дітей, — каже бабуся. — На них це дуже погано вплине, кажу тобі! Мало того, що батька не мають…

— Це не моя вина!

— Я знаю, що не твоя, просто стверджую факт. Фелікс утомлений, на нього забагато лягло…

— Він упорається, він дуже меткий.

— Врешті хлопець почне завалювати школу. Віка знову ходить насуплена й наїжачена… Знаєш, вона скоро досягне віку, коли дуже потрібна мати.

— Ти думаєш, мені легко їх залишати?! — вибухає мама. — Я щоразу, як їду, півдороги плачу! Щодня ридаю в подушку! Невже ти вважаєш, мені легко так ішачити?!

Що приємно ходити по чужих домах, легко мити їм дупи, легко прибирати не власне сміття?! Що мені легко полоти їм бур’яни й мити їхні вікна, а не власні?

Дивно. Я думав, що догляд за літніми людьми виглядає інакше. Але, мабуть, їй потрібно там трохи допомагати, бо навряд прикута до ліжка людина пилососитиме чи митиме вікна.

— Ти гадаєш, мені легко повертатися сюди? — продовжує мама. — Усе розвалюється, йде шкереберть, а я просто втомлена. Повертаюся, і перше, що бачу — величезний рахунок за електрику. Ти справді вважаєш, що в мене легке життя?

«Усе шкереберть», — думаю гірко. Мені стає прикро. Адже я весь час так стараюся.

— Ну, все, все, Ганю, заспокойся, мусимо якось це вирішити, бо так не може бути. Добре, що в мене взагалі є хоч якась пенсія, бо що б ти сама робила?

— Зараз почнеш казати, що ти мене утримуєш! І дивуєшся, що я їду заробляти власні гроші? Якась гідність у мене ще лишилась!

Я більше не слухаю, не можу. Мені стає шкода мами, але залишається прикре відчуття, що вона взагалі не цінує моїх зусиль. Бабусиних теж ні, бо я не вірю, аби бабуся щось їй закидала, проте мама завжди нервова перед виїздом…