Йоанна Ягелло - Зелені мартенси

Чую, як у дверях клацнув замок, Марта, напевно, кудись пішла, може, навіть знову зустрітися з тим типом. Я йду побавитися з котами. Не роблю цього при Марті, бо вона кричить, що мені це шкідливо через алергію.

Льолек щойно мене бачить, починає дуріти. Крутиться довкола власної осі, мабуть, демонструє, що може спіймати власний хвіст. Виставляється, наче я кицька, чию прихильність він намагається здобути. Болек традиційно лежить на канапі й ласкаво дає себе погладити. Я кашляю. А що буде, якщо виявиться, що я справді маю гостру алергію на них? Треба щось вигадати. Може, є якісь варіанти. Вирішую попросити тата взнати, чи на котів можна якось відалергенитись. Це вже, здається, п’ятий бронхіт протягом року. Треба щось робити, аби мені стало краще. Бо котів я не віддам, вони для мене — як люди. Не уявляю, щоб я могла жити без них.

Знову чую скрегіт ключа в замку. Це тато.

— А ти чому не в ліжку? І де Марта?

— Не знаю, тату. Я щойно прийшла до вітальні перевірити, як коти. Мені нудно.

— А обід?

Сьогодні неділя, а недільний обід — це святе.

— Чи не зарано обідати? Я, наприклад, ще не голодна. Може, Марта пішла в магазин, — припускаю.

Тато дістає телефон і дзвонить їй, але Марта не відповідає.

— Гм, дивно.

— Не переймайся, тату, зараз передзвонить, напевно, вона в магазині й не чує або саме розраховується біля каси.

Ми сидимо так з годину, тато кілька разів телефонує до Марти, і вона весь час не відповідає. А він сильно нервується. Тепер я тим більше не знаю, що робити — сказати йому чи ні. Якщо скажу, він собі уявлятиме невідомо-що. Якщо не скажу, він і гадки не матиме, що вона зовсім не пішла в магазин, натомість думатиме, що щось сталося. Це складно. Оптимізм оптимізмом, але не в кожній життєвій ситуації він однаково корисний.

— Ой, тату, — кажу. — Не переймайся заздалегідь. Зрештою, ми не знаємо, де вона. Зустрілася з якоюсь подругою й забула про все на світі. Адже ти теж іноді повертаєшся пізно, навіть у суботу.

Тато зітхає.

— Особливо в суботу. Ти навіть не уявляєш. Усі ці художниці конче хочуть працювати в суботу, бо на тижні вони вчаться й мають купу різних справ. А я сиджу, як ідіот. Сьогодні в мене вийшло звільнитися раніше. Винятково.

— Ну, але ж Марта про це не знає. Засиділася з якоюсь подружкою і все, або в кіно пішли. Ходімо, приготуємо обід з того, що є, їй буде приємно.

Не знаю, чи правильно я вчинила. Але інтуїція підказує мені взагалі не втручатися в це, особливо враховуючи, що я поняття не маю, що сталося.

Тато робить різото. Це така страва, яку можна приготувати завжди й із будь-чого. Потрібен рис і те, що є під рукою: солодкий перець, горошок, кукурудза. Ми знаходимо багато такого в шафці. Ще трохи чекаємо на Марту, але тато вирішує таки поїсти. Зрештою, у нього на руках дитина, хвора й смертельно голодна. Я навіть з апетитом їм різото. Він не дуже.

Марта повертається аж увечері. Каже, що була в кіно з подругою, а потім вони пішли перекусити. І вона думала, що тато повернеться пізно. На її щоках рум’янець, і я не вірю жодному її слову. Я просто знаю.

Минає наступний тиждень — переважно в контексті маминих спроб з’ясувати питання рахунку за електрику. Вона пише якісь апеляції, але це зовсім не так просто, як нам здавалося. Мама сумна, сидить і переживає. Навіть більше не кричить на мене. Врешті кличе.

— Феліксе, — каже, — послухай. Я з ними не виграю, це не має сенсу. Та тітка в управлінні сказала, що я можу знову подати апеляцію, але це нічого не дасть. Це великі гроші й мені просто потрібно їх заробити, інакше ми на все життя залишимося в боргах. Я вже дзвонила до Німеччини, у неділю їду.

— Але бабусю завтра виписують, — кажу їй. — Як ти це… уявляєш?

— Звичайно. Бабуся оклигає. Ну, доведеться тобі трохи попіклуватися про неї, але ти зможеш. Якщо не даватимеш раду, напишу тобі якесь звільнення від уроків. Ти розумний, наздоженеш. А я протягом місяця спокійно зароблю на цей борг. Ну, може, трошки довше, бо гроші потрібні будуть на інші витрати.

— Довше?

Чесно кажучи, я в шоці. Наче й розумію, але… я не хочу лишитися сам з усім так надовго! А школа, а моє життя?

— Ти не можеш тут знайти якусь роботу?

— Якусь роботу? Ти жартуєш? Там я протягом дня заробляю стільки, скільки тут за тиждень. Ти знаєш, яка зарплатня в медсестри. Це не має сенсу. А навіть якби я й хотіла, навіть якби прийняла таке рішення, у мене немає зараз роботи. Доки я її знайду, нам вимкнуть світло й у нас виникнуть серйозні проблеми. Навряд чи ти цього хочеш.