Йоанна Ягелло - Зелені мартенси

Опта. Коли вона була тут, усе здавалося зрозумілішим і кращим. Раптом я відчуваю, як щось наче вкололо всередині, і розумію, що вона щойно пішла, а я вже сумую за нею.

Найдивніше, що вона, здається, якось знайшла спільну мову з Вікою, а мені це абсолютно не вдається. Віка пішла до себе й учить уроки, у домі завдяки Опті прибрано, а я поняття не маю, чим себе зайняти, тож заходжу в Інтернет, сам не знаю, нащо. Може, пошукаю щось про лічильники й електроенергію.

Наступні три дні тягнуться, наче жуйка, бо Опти немає в школі, вона застудилася й лежить у ліжку. Я хотів провідати її, але вона сказала, що не любить, коли хтось бачить її хворою.

— Терпіти не можу хворіти, — пояснює вона. — Я тоді така сумна, що навіть як гляну на себе в дзеркалі, мені стає погано. Негарно змушувати когось дивитися на таке. Я справді не хочу, щоб ти бачив мене в такому стані!

А я б хотів одного: сказати їй, що навіть якби вона була схожа на Лохнеське чудовисько й мала б найчорнішу хандру, чорну, як чорна діра, то я б і так хотів її побачити. Але, звичайно, я цього не скажу, швидше вмру.

На щастя, у мене стільки обов’язків, що часу на думки лишається небагато. Люди навіть не уявляють, скільки в хаті роботи. Бабуся робила все, а раніше мама, і ніхто, звичайно, цього не помічав. Наприклад, прання: як так стається, що через кілька днів кошик знову повний? Мене дико бісить, як Віка безладно розкидає свої речі. Колись я теж так робив, зараз уже ні. Ну, що ж, як ніхто за тобою не прибирає, це трохи приводить до тями. Пральна машина ніби сама пере, але білизну треба спочатку завантажити, потім розвісити та ще й поскладати. Я готую Віці сніданки й вечері, сам міг би з’їсти булочку, мені байдуже, але вона дитина, тож я стараюся. Продукти купую. І навіть унітаз помив, бо він виглядав, як у якійсь патологічній родині. А найбільше я намагаюся не нарікати. І не завалити принагідно навчання.

Наші розмови з Міхалом стають дедалі цікавішими. Одного дня ми написали есемеси з інших двох номерів, тобто мого й Майки. Спочатку від мене. Після довгої дискусії пишу в телефоні:

«Привіт, пам’ятаєш мене?»

Приходить відповідь:

«Гмм…»

Тобто: не пам’ятає, але хоче підтримати розмову.

«Це Анджела», — пишу.

— І що додати? — питаюся дівчат.

— Напиши, що ви познайомилися на дискотеці.

— А якщо він не ходить на дискотеки?

— Де там не ходить, шанси, що він там жодного разу не був, мінімальні, — каже Зуза. — Мій старший брат не дуже любить дискотеки, але іноді ходить, бо друзі ходять. Повірте мені, у певному віці не знайдеш нікого, хто взагалі ніколи не був на дискотеці.

— А принаймні шкільній, — додає Майка.

Хихочемо. Теж мені. Такий хлопець, як Міхал, на шкільні дискотеки вже точно не ходить.

«Ми познайомилися на дискотеці».

Тиша. Ми присідаємо мовчки над телефоном. «Анджела? А мені здавалося, що Йоля».

— Дівчата, він з кимось познайомився на дискотеці, але її інакше звали.

«Насправді Йоля, — пишу. — Але я волію Анджела, це моє друге ім’я».

«Анджела дуже гарне, — відписує. — Це означає ангел».

Ми в такому захваті, аж страх. Це краще за будь-яку комп’ютерну гру, бо, з одного боку, відбувається насправді, а з іншого — можна удавати із себе будь-кого.

«Надішли свою фотку», — пише.

І тут ми панікуємо. Адже ми уявлення не маємо, як виглядала Анджела.

— Я знаю! — вигукує Зуза й вириває в мене телефон.

«У мене заблоковані емемеси», — пише.

— Заблоковані емемеси! — верещить Майка. — Ти здуріла. Не можна мати заблокованих емемесів!

— Та ну, усе можна. Чому ні?

— Треба було йому написати, що камера в телефоні зламалася або щось таке.

Ми сперечаємось, а повідомлення тим часом пішло. Я швидко дописую: «Окрім того, ти мав би пам’ятати, як я виглядаю».

Хихочемо.

«Вродлива блондинка з ногами до неба».

Я качаюся від сміху. Лягаю на траву й качаюся. Що як що, а вродлива блондинка з мене — як із хвоста сито. Чи як воно там.

— Ой-ой, ноги до неба! — регоче Зуза.

— Що ти хочеш від моїх ніг? — ображаюся я.

«Ти, здаєця, вчишся на медичному?»

— Здаєця! — регочемо ми ще більше. — Щось, здаєця , цей твій Міхал дуже вчений, ні?

— Слухай, Майко, а що коли б ти зараз від себе вислала? Думаєш, він зорієнтується, що це знову я, чи інший номер?

«Так, я буду лікарем», — пише Майка й вписує його номер.

Надсилає, чекаємо.

«То, може, ще якось зустрінемось?» — пише Міхал.

Не зорієнтувався. Або вирішив, що в мене два номери.