Йоанна Ягелло - Зелені мартенси

— Ти не обідала в школі?

— Ні.

— Чому?

— Бо ми забули заплатити й мені вже не хотіли дати в кредит. Платиться до кінця попереднього місяця, а сьогодні вже шосте!

— То чому ти не сказала? Чому не взяла гроші з шухляди й просто не заплатила за обіди?

— Припини на мене кричати! Щоб ти знав, я не взяла гроші, бо там остання сотка! А тебе не було, коли я йшла! Так що відмахайся від мене, бо це ти опікуєшся мною й маєш пам’ятати, щоб заплатити за обіди, а не я!

Затуляю обличчя долонями. Я ситий цим усім по кінчики вух. На мить навіть забуваю, що Опта сидить, мовчить і дивиться на все це. Мушу охолонути. Врешті піднімаю голову, і тут вона каже:

— Не сваріться. Є речі важливі й менш важливі. Феліксе, ти зараз поїдеш до лікарні, а я лишуся тут із твоєю сестрою. Перейматися будемо пізніше. Я ніколи не хвилююся завчасу, бо деякі питання самі вирішуються по ходу, шкода нервів. Натомість я намагаюся зробити те, що здатна зробити зараз. Ви не проти, якщо я скористаюся вашим туалетом?

Опта йде до туалету, а Віка витріщається на мене.

— Хто це взагалі така?

— Це Опта. Моя шкільна подруга. Вона пообіцяла посидіти з тобою трохи, я хочу поїхати до лікарні провідати бабусю.

— Отак просто пообіцяла? Адже… Ви давно знайомі?

— Ні… Тиждень.

— Тиждень?

Я ж не скажу їй, що один день.

— Окрім того, зі мною ніхто не мусить сидіти. Я вже доросла.

— Знаю-знаю, але хіба так не приємніше?

Я ж не зізнаюся, що коли Опта запропонувала посидіти з Вікою, я не сказав їй, що моя сестра часто лишається сама, бо… бо просто хотів, щоб вона прийшла. Хотів побути з нею хоч трохи.

— Будь ласка, поводься з нею чемно…

— А ти що, закохався в неї? І що це взагалі за ім’я — Опта?

— Віко!

Мені хочеться прибити її. А якщо вона щось таке ляпне при Опті, то я справді не витримаю і їй випишу.

Опта повертається й виганяє мене до лікарні.

— Купи бабусі якийсь журнальчик почитати. Коли я лежала малою в лікарні, то найбільше раділа, коли хтось приносив мені книжку або кольоровий журнал. Бо там страшенно нудно.

На мою думку, це занадто. Фелікс лишає мене з якоюсь незнайомою дівчиною. Хто вона така? Нянька? Мені вже не п’ять років. І вона точно захоче тут хазяйнувати, я вже це бачу. Грюкнули двері, ми залишаємося самі. Опта відкриває холодильник. Чорт, схоже, вона почувається, як у себе вдома. Я б у житті не поводилася в когось так розкуто.

— Яєчня підійде? — питається.

Я така голодна, аж здається, що шлунок до спини приклеївся, тому лише киваю. Ця Опта смішна. Дістає яйця з холодильника й щось при цьому наспівує, сильно вдаряє по шкаралупі виделкою, яйця вискакують на сковорідку, як з ракетниці, бац, бац, додає до них велику ложку масла, січе зелену цибулю, помідор, шинку, усе, що знайшла, не минає й п’яти хвилин, як вона ставить переді мною яєчню. Протягом наступних п’яти хвилин я її з’їдаю. Зізнаюся, дуже смачно, хоч, може, я настільки зголодніла, що мені все смакує. Мама готує інакше.

— А ти не їси? — невдовзі мені стає незручно, що я не запропонувала.

— Я обідала. Окрім того, мушу думати про фігуру, бо знаєш… — вона хихоче. — Якби я могла, то лише б їла. Але я тішуся, навіть коли можу готувати.

— Я не люблю готувати.

— Нічого, не кожен мусить любити все. Може, колись полюбиш, зрештою, скільки тобі років?

— Десять, — відповідаю.

— От, власне. Ти ще… досить юна.

Ну, добре, що не замала або ще дитина, терпіти не можу, коли мене хтось називає дитиною.

— Але те, що ти не любиш готувати, ще не означає, що не можна трохи допомогти братові, еге ж?

Так і знала. Зараз буде мене виховувати.

— Мій брат чудово дає раду.

Вона нічого не каже, забирає в мене тарілку й кладе в раковину.

— А посуд мити вмієш?

— Ну… вмію, звісно.

Я не зізнаюся, що ніколи не мию посуд, бо ще вирішить, що я невихована.

— То помий, що в раковині, а я трохи приберу.

Вона справді хазяйнує. Цікаво, що сказав би Фелікс, якби це побачив. Я в дурній ситуації, бо якось не можу їй сказати вимітатися. Іду мити посуд, нічого не вдієш. За спиною чути, як вона порядкує, знову наспівуючи. Я звідкись знаю цю пісню, здається, колись по радіо чула.

— Що це за пісня? — я, не стримавшись, обертаюся від раковини.

— Це Емі Вайнгауз. На жаль, вона вже померла. Але в неї був чудовий голос. А ти любиш музику?

— Ну… загалом, так.

— А що ти слухаєш?

Почуваюся, як на допиті. Вона зачепила моє болюче місце, бо я насправді не дуже знаю, що слухати.