Йоанна Ягелло - Зелені мартенси

Вчителька віддає Зузі записку й уже не повертається до теми, а починає читати форми дієслова з дошки. Схоже, нам пощастило. Невдовзі я теж отримую послання. У ньому написано: «Після школи в БНД. У мене дещо є!»

Добре, що Чапля це не перехопила. Як би ми їй пояснили, що таке БНД?

Зі школи виходимо поодинці. Так завжди роблять у фільмах, коли мають спільну таємницю. Я виходжу перша. Роззираюся, прикидаючись, ніби зав’язую шнурівки. Потім іду ліворуч і, впевнившись, що ніхто не бачить, завертаю за ріг. Пролажу крізь дірку в паркані й опиняюся у високих жовтих заростях.

Спекотно, лише кольори змінилися: краї листків на деревах темніють, деякі листочки опадають. Осінь, двадцять п’ять градусів на сонці. Зараз мали б бути канікули, сидіти в таку погоду в школі — справжня мука. Я б хотіла, щоб у гарну погоду школу закривали, а в погану — відкривали. У липні тиждень було противно й холодно, отоді я могла б учитися.

Від цієї спекоти мені хочеться пити, а в мене вже нічого немає, і грошей теж. Я злюся: мама могла б давати мені більше кишенькових, якщо вже нас кидає й виїздить, це було б справедливо. Може, в Орлиць щось буде. Це точно. Але я знову почуватимусь гіршою. Треба вигадати якийсь спосіб витягти з мами чи бабусі трохи грошей. Так же не може бути.

Сідаю на підмурку й чекаю на них. Цікаво, що Зуза мала на увазі, про «дещо є». Ну, і не можу дочекатися акції «Ковбаски».

За мить дівчата з’являються. І я знову їм заздрю, бо мало того, що в них кращий одяг, вони ще принесли колу й чипси. Звичайно, вони мене пригощають, але почуваюся як остання дурепа.

— Слухайте, — каже Зуза. — Щось вам покажу.

Вона виймає телефон і читає вголос: «Привіт, як тебе звуть? Бо я Міхал, але мене називають Майклом».

— Майклом?

— Ти дурна, це по-англійськи.

— Це від кого? — питаюся, а Зуза пояснює:

— Вчора написав мені. Поняття не маю, хто це, але, напевно, один із тих, до кого ми дзвонили, щоб піцу привезти.

— Чекайте, — каже Майка. — Це ж можна перевірити.

Трохи це триває, але ми знаходимо цей номер у вихідних дзвінках. І потім шукаємо в записаних розмовах. Вмикаємо її та шалено регочемося, це справді було класно.

— Алло? — чоловічий голос. Важко оцінити, скільки йому років, радше старий. Мабуть, щонайменше двадцять.

— Добрий день, це піцерія «Каліпсо», — чути голос Зузи. — Ви замовляли піцу, але проблема в тому, що немає шинки. Чи можна замінити шинку на тунця?

— Але я нічого не замовляв! — кричить чоловік. — Це, мабуть, помилка.

— Замовляли на цей номер, — ніжним голосом продовжує Зуза. — То що, може бути тунець?

Потім Зуза пирскає сміхом, на жаль, а чоловік роз’єднується.

Слухаємо ще раз.

— Щось йому напишеш?

— Та ні, ти що!

— Чому ні? Можемо розважитися. Просто йому сподобався твій голос і він хоче з тобою познайомитися, — каже Майка. — Ти ж не мусиш писати, як тебе насправді звуть чи ще чогось.

— Звичайно! — я теж запалилася ідеєю.

Тож ми вигадуємо ім’я.

— Маріолка! — пропоную я.

— Сама можеш бути Маріолкою.

— Анджела! — підказує Майка.

— Ні. Напишу йому, що мене звуть Юлія. Зрештою, я б хотіла, щоб мене так звали, Зуза таке банальне, а Юлія таке романтичне.

— Він точно поведеться.

«Привіт. Я Юлія. Як справи?» — пише Зуза.

Ми нетерпляче чекаємо, але відповіді немає, і ми розпаковуємо чипси.

Я постійно думаю про цього хлопця, про Фелікса. Не те, щоб я закохалася, просто він був приємний, а останнім часом рідко трапляється, що зі мною хтось нормально розмовляє.

Батько і Марта від самого ранку ходять накручені, він поспішав на роботу, а Марта конче хотіла, щоб він допоміг їй з комп’ютером. Бо вона мусить шукати роботу й розсилати своє резюме та фото, а комп гальмує й постійно вискакують вікна з рекламою. От тільки тато справді не мав уранці часу цим займатися, бо він на дев’яту мусить бути на роботі, а їде на протилежний кінець міста, і тоді вона образилася, а він сказав, що ситий по горло її забаганками, і хай віддасть комп’ютер у ремонт, якщо не може почекати до вечора, а тоді вона йому заявила, що через нього не зробить жодної кар’єри… Бо Марта намагається зробити кар’єру фотомоделі або моделі, але це непросто, враховуючи, що вона для цього вже застара. І сердиться на тата, що він нічого не може їй влаштувати, тому тепер вона вирішила взяти справу у свої руки.

Я дуже міцно поцілувала тата, коли він виходив, щоб йому стало краще, а Марта дивно глянула на мене, так, наче я їй ворог. Але я розумію, вона зла, бо не може знайти собі жодного заняття, принаймні такого, яке їй цікаве. З іншого боку, вона мала б радіти, що вона з татом, і взагалі не мусить працювати, має, що їсти й дах над головою. Я, наприклад, цьому тішуся. Коли бачу в новинах стільки біженців, моя б воля — усіх би запросила додому.