Йоанна Ягелло - Зелені мартенси

Безпосередня загроза для життя хворого. Холону. Закладаюся, що в літніх людей ця загроза вища. Мене починає трусити, але я вирішую якось взяти себе в руки й розбудити Віку. Треба якомога скоріше їхати до лікарні, у бабусі ж там і справді нічого немає.

Я вписую адресу на сторінці пошуку маршрутів, на щастя, це недалеко.

Пакую у великий жовтий пакет із супермаркету рушник і мою косметичку, до якої складаю речі з бабусиної ванної. Я не розуміюся на цьому, мені навіть спадає на думку, чи не попросити Віку допомогти, але вона саме страждає на синдром поганого ранку. Піжама. Де в бабусі може бути піжама? У шафі знаходжу щось схоже на нічну сорочку, білу в дрібні квіточки.

— Поснідай пластівцями, — кажу Віці. — Даси собі раду. Мені треба йти.

Беру шкільний рюкзак, щоб уже не вертатися додому, і виходжу.

Будинок лікарні виглядає досить суворо й більше схожий на якийсь бездушний військовий штаб. Швидко підраховую: приблизно сотня вікон, принаймні із цього боку, то скільки пацієнтів? Тисяча? Не сумніваюся, що тут щодня хтось помирає.

Зрозуміло, що всередині я тут-таки гублюся. Жодні знання, отримані протягом семи років освіти, не допомагають зорієнтуватися, як знайти бабусю. У якому відділенні вона взагалі лежить? Я знаходжу реєстратуру і врешті з’ясовую, що мені потрібно в інше крило. Ніби треба пройти переходом, хоч я не розумію, де саме. Знову гублюся і, здається, сідаю не в той ліфт, бо опиняюся в гінекології, тут бабусю я навряд чи знайду. Врешті якийсь лікар, високий, як тичка, що пружинить із кожним кроком у своїх темно-синіх кроксах, зглянувся на мене й провів просто під двері відділення.

Може, мій вигляд і не додає популярності серед однолітків, але, на щастя, дорослі мене обожнюють. Я невисокий хлопчина в окулярах, з милою посмішкою, і давно помітив, що це улюблений типаж у покоління моїх батьків. Звісно, у мене щодо цього власна теорія: люди загалом бояться старшокласників-качків. Слабаки безпечні. Адже такий чемний хлопець, як я, нікому смітника на голову не надягне.

Якусь мить я стою під відділенням, врешті натискаю кнопку дзвінка й приклеюю на лице усмішку номер один. Вона призначена для вчителів, шкільних медсестер, а також — чом би й ні — для персоналу лікарні на Волоській. Кажу, що я до бабусі, але ніхто не зустрічає мене з розкритими обіймами, медсестра непривітна й узагалі не всміхається, здається, наче в неї проблеми із штучною щелепою. Тим більше доводиться тягнути кутики вуст догори. Врешті мене пускають: переконує їх, здається, лише торба, повна бабусиних речей.

Літні люди, зокрема хворі, завжди виглядають меншими. Зсихаються. І зараз мені здається, що й бабуся відучора зсохлася. Вона не спить і, схоже, рада мене бачити.

Я не знаю, куди себе приткнути. Немає де сісти. Окрім того, на мене дивиться ще кілька пар очей. Палата восьмимісна, нагадує спальні в дитячих таборах. Я роззираюся. В однієї з пацієнток, біля самої батареї, колір обличчя, як простирадло, рот широко відкритий. Мені цікаво, чи вона взагалі жива. Переводжу очі на бабусю. Мабуть, я виглядаю перелякано, бо вона починає мене втішати, хоч мало б бути навпаки.

— От бачиш, Фіфі, усе вже гаразд, — каже вона. І цього разу я їй не скажу, щоб вона не називала мене Фіфі. Присягаюся, я більше ніколи не скажу їй нічого неприємного, аби вона лише чимскоріше вийшла з цієї помиральні.

— Як ти почуваєшся, Бабі? — питаюся. І спадає на думку, що насправді я не знаю, чи їй подобається, коли її так називають. Загалом, це теж досить інфантильне. Коли вона звідси вийде, обов’язково спитаю.

— Уже добре, синку. Порізали мене й лікують, дивися, скільки всього, — вона вказує на крапельниці. З бабусиної руки стирчить голка, і туди стікає якась рідина із прозорої трубки.

— Я тобі піжаму привіз… точніше, сорочку. І якусь косметику.

— Дякую. Поклади там, на тумбочці. Зараз я навряд чи перевдягатимусь. Але дякую.

— Мама скоро повернеться й прийде дізнатися, чи тобі ще щось потрібно.

— Сьогодні?

— Ну… вона повернеться якомога скоріше.

Я нічого не кажу їй про розмову з мамою, не хочу її хвилювати.

— Як ви тепер дасте собі раду?

Бабуся, мабуть, відчула, що мене самого це трохи лякає.

— Не хвилюйся, усе під контролем. Я все вмію сам, а мама точно от-от приїде, тільки мусить знайти там якусь заміну. Я радий, що з тобою вже все гаразд. Що сказав лікар?

— Що ховати мене ще ранувато, — всміхається бабуся. — І мені пощастило, що мене швидко прооперували. Сказав, що якби ми чекали до ранку, то всяке могло б статися. Ну, і якийсь час муситиму побути в лікарні. Тиждень чи два. Але вже зробили всі аналізи й кажуть, що загалом у мене все чудово.