Йоанна Ягелло - Зелені мартенси

— Колись мені подобалася «Віолетта» [2] Діснеївський музичний серіал (прим. пер.) . … Але це вже немодно.

— Як приберемо, покажу тобі гарну музику на Ютубі, хочеш?

Звісно, хочу. І вже навіть веселіше мию посуд.

Коли я закінчую, вся кухня аж сяє, Опта підмела й усе поскладала. Не знаю, як вона встигла так швидко все зробити. Зрозуміло, що собою Опта дуже задоволена.

— А тепер уроки. Тобі щось задали?

— Так, але ми мали слухати музику.

Опта вагається.

— Гаразд. Півгодини Ютубу, а тоді ти берешся до справ. Ага, і перш ніж ми сядемо за комп, візьми аркуш і напиши всі номери телефонів своїх найближчих подруг. Щоб твій брат не хвилювався.

Не знаю, я справді не знаю, як вона це робить, але коли щось каже, людина навіть заперечити не може. А найгірше те, що на неї навіть сердитися не виходить, бо вона хороша. З Феліксом інакше, бо він лише кричить, а ця…

Потім ми сідаємо до комп’ютера, і вона показує мені свої улюблені пісні.

— Обожнюю Ютуб, — каже Опта. — Коли я шукаю якусь пісню, поруч показує різні інші. Й іноді я натискаю, навіть якщо незнайоме. А потім знову, так я знаходжу нових виконавців. Це така подорож у невідоме.

Я показую їй своїх улюблених відеоблогерів.

Приходить Фелікс.

— Бабусі краще, — повідомляє з порога, а потім очі в нього стають, як блюдця, коли він бачить, який порядок ми навели.

— Ти не мусила…

— Не мусила, але мені хотілося. Людина постійно має щось робити, приносити користь, від сидіння на дупі нічого хорошого не буває. Зрештою, Віка допомагала, помила посуд.

— А Опта зробила мені яєчню, — докидаю.

Мій брат вражено мовчить.

— А тепер хороші новини, — до нього врешті повертається дар мови. — Отже, бабусі краще, температура впала, лікарі налаштовані оптимістично. Вона зраділа журналові, а окрім того сказала, що нагорі є якісь гроші, щоб ми брали, якщо нам не вистачатиме.

— От бачиш? Одна проблема вирішилась, — каже Опта. — Я казала не перейматися занадто, багато питань самі вирішуються, усесвіт нам допомагає. Добре, мені вже час іти, бо майже сьома, мої хвилюватимуться.

І зникає.

А я розумію, що вона мені сподобалася.

Насправді, я не мушу йти. Ні, не так: мушу, але не тому, що хтось там хвилюватиметься. Я написала татові есемес, що після школи зустрічаюся з подругою, цього достатньо. Мабуть, якби мене не було о десятій вечора, він би подзвонив, але доки не пізно, не заважатиме. Сам довго сидить на роботі. А я мушу вертатися, бо завтра контрольна з математики. От і все.

Вирішую принаймні повернутися пішки, це лише три зупинки звідси. Я мушу рухатися, бо справді вже, як пончик. Це ніби й непогано до певного моменту, тим більше, що мені не хочеться бути страшенно худою, але стає несмішно, коли не влазиш у штани.

Йду Пулавською, минаю крамнички й кафешки. Тут є сумермаркет, кілька секондів. Мені кортить зайти, але ні, маю із собою половину кишенькових на місяць, тож є великий ризик щось купити. Я доходжу до фітнес-клубу. Колись тут був кінотеатр «Silver Screen», а за часів ПНР — «Москва». Що ж, тепер можна хіба пострибати. В околицях залишився лише кінотеатр «Ілюзіон», мама водила мене туди іноді на такі старі фільми, на яких смієшся від початку до кінця хоча б із того, як ті люди виглядають і як убрані.

Я сумую за цим. Відколи мама померла, я рідко ходжу до кіно. Є ще одне місце на Пулавській, що асоціюється мені з мамою, це кафе з морозивом, яке там продають, здається, все життя. Я не можу пройти повз, щоб не купити хоч одну кульку, тож заходжу всередину й від думки про морозиво, яке я обожнюю, у мене тече слинка. От лише не можу вирішити, халва чи білий шоколад? День теплий, і на терасі багато людей, вони насолоджуються останніми погідними днями. На календарі вже осінь, але всесвіт чхав на календарі.

Я помічаю їх, коли виходжу. Марта. І якийсь чоловік. Я його не знаю, але це точно не батько. На щастя, вони мене не бачать. П’ють каву й балакають.

«Не будь дурна», — переконую сама себе, адже це ні про що не свідчить, може, це просто її знайомий чи хтось, з ким вона вирішує якісь справи. Доки вони не цілуються, її немає в чому підозрювати. І тут той чоловік кладе руку на руку Марти. І ні, це не невинний жест. Бо другою він відгортає їй пасмо волосся за вухо.

Відчуваю, як калатає моє серце. Бідний тато. Я швидко йду від столиків, щоб вона мене не побачила.

Не знаю, чи дзвонити мамі з приводу цієї квитанції, чи ні. Може, я просто прийняв Оптин підхід: не перейматися завчасу, може, саме якось з’ясується.