Йоанна Ягелло - Зелені мартенси

«Може», — відповідає Майка.

Протягом наступних днів, зустрівшись, ми читаємо всі ці есемеси й думаємо, що писати далі. До Зузи він уже взагалі не пише, переважно до Майки, і мені навіть трохи прикро, бо це ж я почала, але, мабуть, він зберіг той останній номер. Звісно, ми разом вигадуємо, що йому написати, і разом сміємося із цього, та все ж.

Він питає про все: про вік, де живе ця Анжела, яку музику любить слухати, тож ми вигадали їй уже цілу біографію. Що їй двадцять, мешкає в самісінькому центрі Варшави з видом на Палац культури. Що любить Емі Вайнхауз. Це я запропонувала, бо завдяки тій знайомій брата знала, хто це, і навіть те, що вона вживала наркотики й загинула трагічною смертю, принаймні раз вразила дівчат. Ну, і всяке таке. Загалом, ковбаски відійшли на другий план, ця забава затягує набагато сильніше.

Хатніми справами я вже ситий по горло, Опта продовжує хворіти, словом — ситуація фігова. На щастя, з бабусею все йде непогано. Я її щодня перевідую.

Я радий, що мама повертається в суботу, може, вона бодай ненадовго всім цим займеться, бо я вже просто не в стані. Не знаю, що вона скаже, побачивши отой рахунок за електрику, але вирішив цим не перейматися, це явно помилка — мама піде, з’ясує та й по всьому. Шкода, що я в такому віці, коли зі мною ніхто серйозно не балакає, бо я б уже, мабуть, сам усе владнав.

Нині п’ятниця. Боже, ще один день. Віка нині раніше прийшла зі школи, певне, посварилася з Орлицями, бо настрій у неї не дуже. Пішла до себе й слухає музику в навушниках.

Раптом хтось дзвонить, і я у вічко бачу, що це Орлиці. Ого, мабуть, прийшли вибачитися.

— Добридень, — каже одна з них. Я не пригадую, як вона зветься, зрештою, я й так їх завжди плутаю. — А Вікторія вдома?

— Вона в себе. Будь ласка, заходьте.

Стукаю до Віки, сестра виходить набурмосена, певне, думає, що я її примушу мити посуд.

— До тебе прийшли, — кажу.

Бачу, що вона вражена, навіть перелякана. Чому власне вона ніколи їх не запрошує?

— Привіт, Віко, — озивається ота перша. Та, що балакучіша.

— Що ви тут робите?

Не дуже моя сестра вихована, доведеться їй потім сказати, що так гостей не зустрічають.

— Ми прийшли тебе провідати, бо…

— … так якось по-дурному вийшло.

Я був правий, вони точно посварилися. Я давно зрозумів, що ніколи не зможу допетрати, чому ці дівчата сваряться. Хлопці так не конфліктують. Ну, мабуть, що ні, бо про це я теж небагато знаю, зрештою, у мене навіть гарного товариша немає. Та з моїх спостережень випливає, що це два різні світи. Бо коли я був у сестриному віці, то в моєму класі ще не існувало поділу на качків і ботанів. Тоді в мене були друзі, і все здавалося набагато простішим. Те, що розповідає мені Віка, просто на голову не налазить. Наприклад, нині хтось може бути твоєю найкращою подругою, а назавтра так тебе обмовлятиме, що на тобі й сухої нитки не залишиться.

— Віко, пригости подружок соком, у шафці є печиво, — кажу.

Печиво, щоправда, купувалося сто років тому, але ж воно, мабуть, не псується?

— То я вас, певне, залишу, — продовжую, — і піду провідати бабусю.

— А як бабуся почувається? — питається одна з Орлиць.

— Уже краще, — відповідаю з усмішкою. — Ну, то я повернуся годинки через дві, га?

— А хтось із дорослих буде? — питає ота чорненька. Вона виглядає, наче Мелані Б., Scary Spice, і її точно можна злякатися. Здається, що коли вона отримувала дарунки від фей, то всі принесли торбинки — ба! цілі мішки — самовпевненості. — Бо моя мама питала, чи будуть дорослі.

— Наталко…

— Я Зуза.

Віка показує мені щось на мигах, але я не розумію, про що їй ідеться.

— Зузю… Так-от, Зузю, боюся, що в нашій ситуації це нелегко. Батьки поїхали.

— Ага. А куди?

Здається мені, що з неї виросте журналістка чи завзятий слідчий.

— Дайте спокій, яка різниця, — сердиться Віка.

— Є різниця, — підключається друга, явно Бейбі Спайс, біляве янголятко із чорною, гнилою душею.

— Наша мама в Німеччині, а тато… Ну, що ж, десь та є. Віка вам не казала? Мама повертається завтра, якщо захочете з нею привітатися — будь ласка.

Не знаю чому, але ці дівки мене шалено нервують. Тому я такий уїдливий. Сам себе не впізнаю.

— Але як так? То ви так самі живете?

— Не самі, а з бабусею. А бабуся, як ви знаєте, в лікарні, де я саме збираюся її перевідати, якщо ви, звичайно, дасте мені вийти.

І виходжу, навіть не глянувши на них. Одразу помітно, що це якісь розпещені панянки, нащо Віка з ними дружить?

Я вибігаю на вулицю, мені насправді байдуже, що вони сказали батькам, чи буде хтось дорослий, чи ні, зрештою, їх ніхто не запрошував, а Віку я цього тижня лишав саму на дві години й біг до бабусі, навіть увечері, до того ж, сестра вже не маленька.