Любко Дереш - Спустошення

Васік просить поставити групу «Ноль» і ми раз за разом переслуховуємо його улюблену пісню: «Настоящему индейцу завсегда везде ништяк...».

— Ось це дзен, Федю, ти розумієш? Ось це дзен. Справж­ня йога. — Я хмикаю — кожна нова заявка Васіка вражає божевільністю. Намагаюся зрозуміти, хто це переді мною — обкурений невдаха чи просвітлений майстер, який на практиці демонструє, що таке справжній дзен? За якийсь час у мене починає вимальовуватися картина Васікової біографії. Зі здивуванням я дізнаюся, що Васік — випускник київської Психоінженерної гімназії.

— О, так ти в Гурова навчався? Я з ним маю зустрічатися. Ми зараз нову компанію відкриваємо, хочемо психотехнології популяризувати, — пояснюю я Васіку.

— Там немає жодної щасливої людини, — озвався Васік. — Боря Гуров — велика людина. Те, що він зробив, — я не знаю, хто ще зробив щось подібне. І він сам розуміє, що це все не те. Бог щосекунди перед нами, а ми не бачимо цього! Нам треба якісь психотехніки, якісь особливі мови придумувати. Є молитва, є ганджубас, є гриби. Він уже все нам дав. Коли ми думаємо, то створюємо цей світ і заступаємо собі тамтой. Є цей довбаний розум, який треба прокурити так, щоб він взагалі не думав. Тоді Він може проявитися.

Васік перейшов на довірливий тон.

— Фєдю, я розкажу тобі дещо про себе. От повіриш ти чи ні, але я колись був успішним бізнесменом. Мав фірму, сорок людей працювало на мене. Коли я побачив, що мені тридцять п’ять, а у мене вже випадає волосся, то зрозумів, що кудись не туди іду. Я все це кинув в один момент і сказав — ідіть ви всі... помилуйтеся квітами! Чим я після того тільки не займався, Фєдю. Працював на швидкій у шоковій бригаді. Торгував комп’ютерами. Викладав йогу для сина одного міністра. Навіть переклав із німецької роман Генріха Бьоля «Груповий портрет із жінкою». Я був популярним серед жінок. Машка — це вже моя четверта дружина, щоб ти розумів. Це я не хвалюся, а констатую печальні факти, так би мовити, просто, щоб ти розумів, що я трохи пожив, так би мовити, на світі. Три роки тому я почав займатися у Бориса Олеговича. Скажу тобі чесно — це були незабутні дні. І я йому завдячую всім. Він показав, як можна вийти за межі свідомості. Потім, на другому курсі Гімназії, ми познайомилися з Машкою, стали зустрічатися. А потім зі мною сталося це. — Васік шкіриться, сяє усмішкою. — Одного вечора, це було 15 серпня, у мене почалася спонтанна медитація, а в ній — спонтанна зупинка свідомості. Проявилася текучість світу. Ілюзія відступила, і я побачив Реальність. Прийшов Бог. Я прозрів, Фєдю. Прийшло повне усвідомлення слова «гріх» і «покаяння». Я пережив глибину молитовного подвигу святих і зрозумів, що таке подвиг юродства. Зрозумів, що означає молитва за цілий світ. З’явилося бачення Промислу, глибина і мудрість того, що відбувалося, єдність роді́в і окремих людей. Прийшло розуміння, що далі жити так, як я жив, не можна. І я поміняв усе. Фєдю, ти не дивись, що я такий божевільний, я просто тобі як дорогій душі намагаюся пояснити, як це буває. І тепер, коли мені кажуть — з вами ніхто говорити не хоче, я сміюся. Так, не хоче — тому що я всіх посилаю нах. Я їм кажу — ви ідіоти. Ви нічого не розумієте. А вони лізуть морду бити. Я не хочу комусь щось доводити, Федю. Ми хочемо поїхати з Машкою на село, діток ростити. А вони хай зі своїми проблемами самі розбираються.

Ми приготували місце для сну Васікам у кімнаті де вже встигла обжитися Смирна: Васік і Машка з малим розмістилися на ліжку, Вальці постелили на підлозі, а Андронові відвели місце на кухні.

Перед сном, курячи з вікна спальні, я намагаюся осмислити цю неочікувану розмову, яка, чесно кажучи, добряче вибила у мене ґрунт з-під ніг. Васік — це чиста ірраціональність, яка не знає меж. А я — раціональний. Це моя суть, і кожен вихід за межі цієї, хай і складної й заплутаної, та все ж зв’язності, предметності, породжує в мені вкрай болісні відчуття. Васік говорить про Бога, а я бачу тільки звалище поламаних речей та інфіковані приміщення, завалені трупами, де я не можу ходити інакше, як із затуленим носом, стримуючи поклики до блювоти. Можливо, одного дня мені доведеться заглибитися у цю огиду, у страх і біль на повну, довіритися світові, не маючи нічого попереду, не залишивши нічого позаду — просто простягнувши руки назустріч цьому гниючому, розпухлому від трупних газів Ніщо?

Тільки безумцю і юродивому, та ще, напевне, святому — гадаю, це люди однакової внутрішньої природи, — даровані привілеї не дивитися на себе з боку, не дослухатися до голосу раціональності. І я зараз відчуваю всю хиткість і небезпечність власного положення — тому що моя раціональність уже теж добряче підточена — моїми внутрішніми перетвореннями. Мій острів раціональності наче Атлантида, поволі йде на дно, тож рано чи пізно я теж маю зважитися на те, щоб відплисти з нього кудись далі — або померти, з гордістю усвідомлюючи, що я — представник високої цивілізації, людина з вищою освітою, талановитий журналіст і посередній (але не без перчинки) ресторанний критик.