Любко Дереш - Спустошення

На весілля старий подарував нам двісті доларів, але ці гроші так збісили Інну, що вона хотіла жбурнути конверт батькові в обличчя. «Він знущається з нас!» — ледь не плакала Інна, і лише мої вмовляння стримали її, щоб не закотити істерику просто на весіллі. Отож, на святі було вісімдесят душ родини з боку молодого, і пара Ліберманів — з боку молодої. В останній момент з’ясувалося, що близька подруга Інни не зможе приїхати, й Інна почувалася геть покинутою. Ми станцювали традиційний вальс молодят під «Горіла сосна, палала...», після чого вжарили рок-н-ролу під Рея Чарльза, але в цілому атмосфера Інну пригнічувала. Під час святкування Іннусік раз по раз виходила з-за столу плакати в кімнату з подарунками, я намагався її заспокоїти, та Інна проганяла мене, після чого виходила з кімнати холодна і зла, з червоними очима і, оточивши себе колючою самотністю, ішла на терасу курити, а я мав удавати перед родичами, що все клас, що забава у самому розпалі. Її мама, стара Софія Ліберман, упродовж вечора залишалася на байдужій дистанції, а батько, спостерігаючи те, як гуляють під весільну музику мої родичі з провінції, лише зловісно усміхався. О дев’ятій вечора, за дві години до того, як мали винести великий триповерховий весільний торт, Лібермани викликали таксі і поїхали додому. У тата був Пєтя і Белла, яких він любив і балував, а Інні з бенкету любові зосталися самі крихти.

Опісля весілля Інна закрилася в собі ще більше, й відтоді почалися наші проблеми. Інні здавалося, що я хочу нею командувати і що весілля — це один із способів заманити її у пастку патріархату, де я зможу диктувати їй свою волю.

За два роки подружнього життя ми обидвоє наробили справ: у Інни трапилася серйозна любовна інтрига, а я цілком усвідомлено перейшов на куріння трави двічі на день. Інна кричала, що я кочуся в прірву, а я — що вона лягає під першого-ліпшого. Я маніакально перечитував її есемески, зламував поштові скриньки і намагався довідатися, про що і з ким вона спілкується в соціальних мережах. Одержимий ревнощами, я відчув, що втрачаю себе, що замість мене тепер живе згорблений монстр з руками-клешнями.

Я перший наважився озвучити думки з приводу розлучення і почув за спиною демонічний регіт старого Лібермана. Я відступив Інні квартиру на Позняках, яку ми придбали за час спільного життя, а сам залишився в старій хаті на Кловській.

Інна досі сама, іноді я бачу її серед наших знайомих, і ми щоразу вдаємо, ніби цих двох років життя не було. Гадаю, я досі люблю її: пригадую, який розкішний вигляд вона мала у світлі місяця на нашому сімейному ложі, схожа на «дівчину місяця» із розвороту «Плейбоя». Пригадую її смішні жарти, її пристрасть до смажених хлібців, вміння відчувати людей і опановувати у них звіра.

Вона казала, що почувається дуже старою — Інесса вірила, що ми живемо не одне життя, і що ми вже, далебі, зустрічалися. Казала, що це дивовижне відчуття власної старості має щоразу, коли дивиться на зірки, — так, наче робить це раз за разом сотні, а може, й тисячі років поспіль.

«Раз ти почуваєшся такою старою, ти мусиш бути також дуже мудрою», — казав я, та вона заперечно хитала головою: «Я дуже дурна, якщо я, після всіх тих тисяч років, досі тут».

Вона сказала це вночі, на березі Мертвого моря в Хайфі, коли ми вийшли подивитися, як світиться у темряві планктон. Проти ночі в пустелі й кілометрів соленої води ці слова мали особливу вагу. Ми зупинилися в гостях у Іннусиної сестри Белли. То був один із найщасливіших наших періодів, коли ми безтурботно гуляли Хайфою, їздили на екскурсію в Єрусалим і Бахайські сади, насолоджуючись сонцем, морем, всюдисущим хумусом, тішачись спілкуванням з її ріднею і місцевим гашишем, кохаючись щоночі, вірячи, що цей світ і життя подаровані нам, щоб ми могли безмежно втішатися і милуватися собою.

Звільнившись від тягаря родинних обов’язків, я присвятив себе двом речам — роботі і наркотикам. Відчував, що притягання ментальності несміливого підлітка починає відступати, і я нарешті можу жити вільно, для себе, так, як завжди цього хотів сам.

— То що, ти задзвониш Васіку? — вона відірвала його від роздумів, в які Федір поринув над охололою кавою.

— Я подумаю, — сказав він, встав з-за столу і пішов працювати до себе в кімнату.

Скоро, дуже скоро почнуть обертатися великі маховики ринкових механізмів — спершу їх будуть стимулювати ідеї, потім вони будуть обертатися за рахунок перших інвестицій, пробних вливань, а далі, коли з’являться перші потужні клієнти, ринок закрутиться і загуде, неначе перша у світі семиповерхова ЕОМ. Тільки тепер це буде щось інше — ми будемо будувати нові машини Бога.