Любко Дереш - Спустошення

— Успіхів! — Федір потис руку Славі, і той поважно, як належить представникові нової професії, пішов кудись у бік кіосків з гот-догами.

Федір, ховаючи в кишеню Славину візитівку, дістав телефон і написав Карманову: «У нас з’явилися союзники. Попередньо домовився про зустріч із Гуровим».

Ми відвезли Лесю на Харківську — їхати порожніми вулицями по нічному місту для мене завжди було втіхою. Смирна сиділа поруч, на пасажирському сидінні, і на пару з Лесею вони ділилися враженнями від концерту, від нічного фаєршоу біля порожніх басейнів і від запуску повітряної кулі, що символізувала завершення фестивалю. Ми їхали зі Смирною в машині назад, Леся передзвонила Смирні, що безпечно піднялася ліфтом до квартири, і ми їхали тихо, повз роздовбані трамвайні колії й покриті ще літньою курявою дороги, повз електричні ліхтарі і непривабливі вітрини й кіоски, а все ж відчуття сили, відчуття слави і могутності цього міста не залишало мене. Повернулися до квартири, у голові — приємне відчуття втоми. Нарешті, коли я став під душ і струмені прохолодної води почали розслаблювати зведені судомою м’язи, стало спокійно і затишно. Наче сам собою, у мене перед очима постав образ убитого Кармановим сома, і раптом відповідь щодо назви компанії прийшла сама собою: це ж і є воно — «Сома». Якщо завгодно — «Сома Інкорпорейтед». Напій безсмертя з древньоіндійської «Ріґ-веди». Їжа богів, яку шукали Теренс Маккена, подружжя Уоссон, Олдос Гакслі й іже з ними. «Soma Incorporated». Круті, як «Ґуґл», солодкі, наче «Еппл», всепронизуючі, немов «Фейсбук». Грецькою «сома» означає «тіло». І ми, по суті, нове тіло для людства — в перспективі. Нове тіло, в яке має увійти предвічний дух. Так, це воно.

«Пастухи світобудови» — дав ґуґл коментар на слово «Сома».

Ми випасаємо світобудову на полях Всевишнього. Женемо отари концепцій на нові пасовища. Дозволяємо їм набирати вагу, гладшати, а потім переганяємо на нові місця. Залишаємося на тій межі, де ми ще не зникаємо суцільно в Ньому, а зберігаємо себе, свій острів відомого, який потрібно випасати, а потім переганяти, в якомусь прадавньому вічному часі, де все — первозданне: і смарагдові луки, і прозоре передгрозове світло із набряклих хмар, і відчуття безкрайості простору, в якому тобі треба просто рухатися далі, вічно переганяючи отару з одного місця на інше, в таємничому зв’язку з Небом — небом пастухів і провидців, небом безсмертних блукачів, що живуть між суєтним світом людей, і вічною величчю над головою.

Із цим урочистим відчуттям я й відходжу до сну. Лежачи сам, у порожньому ліжку, знаючи, що за стінкою, у сусідній кімнаті, ще не заснула Смирна, я продовжував бачити нутряні світіння скупчень зірок, зелені розсипи туманностей, чорнильні клякси чорних дір. Ось та перспектива, що може відкритися для людини. Правдивий Золотий вік.

У рівному блиску космічних глибин, в тихому завмиранні перед таємницею світобудови, що поволі кружляє над моєю головою, я засинаю і стаю із цією світобудовою єдиним ­цілим.

Розмова з Аркадієм дивним чином додала мені рішучості та відчайдушності. Я утвердився в тому, аби пройти цей шлях до кінця. Я став більше придивлятися до знаків, які стали траплятися мені на цьому шляхові. У тому, що зі мною тепер відбувалося внаслідок поїздки на Зону, я тепер бачив не загрозу — я бачив діалог: люди і ситуації перетворювалися на живі слова, і я намагався прочитати їх, як інопланетне послання, відправлене вищим розумом, котрий послуговується для спілкування зі мною тими образами, емоціями і почуттями, що сидять у мені і знайомі мені. Я спілкувався з Зоною і Зона була схожою на нескінченний розумний океан, який повністю поглинув мене, вибудовуючи в своїй живій субстанції репліку мого життя, дублікуючи людей, пародіюючи і віддзеркалюючи мої вчинки, аби наштовхнути мене на роздуми. Я тонув у цьому розумному океані, і не бачив йому тепер ні кінця, ні краю. Де закінчувалася Зона, а починалося моє життя? І чи було ще тут щось моє — чи все, від початку до кінця, належало тепер з’явам Зони?

Відколи Смирна приїхала до мене, вона їла лише зі свого горнятка. Вона привезла з собою зовсім небагато речей, серед них — бокасту дерев’яну чашку і довгу десертну ложку, скоріш за все, поцуплену в «КофеХаузі». Я тільки тепер зауважив, що Смирна практично завжди їсть лише зі свого горнятка, а коли треба пити, вона миє його і наливає у нього каву чи чай.