Ренсом Ріґґз: Спустошення Диявольского Акра

Здається, вже цілу вічність довкола панують суцільна темрява, віддалений гук грому й розпливчасте відчуття падіння. Понад те, я втратив самого себе, своє ім’я. Щезли всі спогади. Є лише неясне усвідомлення, що колись я їх мав, однак тепер усе зникло, і від мене майже нічого не лишилося. Самотній фотон світла, що от-от згасне, кружляючи в невситимій порожнечі.

Тепер вже недовго.

Боюся, я втратив свою душу, однак не можу згадати, як це сталося. Єдині спогади, що зринають, – це сповільнені, розкотисті відзвуки грому, поміж якими вчуваються окремі склади мого імені, хай яким воно було. Вони поступово розтягуються до невпізнанності. Разом із темрявою усе це існує напрочуд довго, аж доки до звуків грому не приєднується ще один – шум вітру. А тоді дощ. Є тільки вітер, грім, дощ і відчуття падіння.

Утім, щось таки починає відроджуватися – по одному відчуттю за раз. Я немовби виринаю з глибокої безодні, втікаючи від порожнечі. Мій самотній фотон перетворюється на мерехтливий жмут світла.

Я відчуваю щокою грубу й пошерхлу поверхню. Чую, як порипують натягнуті мотузки, як щось лопоче на вітрі. Може, це човен? Чи я опинився у пастці – темному череві корабля, що його добряче пошарпав шторм?

Розплющую одне око й бачу над собою якусь розмиту хрінь. Скидається на низку маятників, що невтомно розхитуються. Годинники з перекрученими пружинами, які, постогнуючи, працюють не в такт, а їхні шестерні, здається, от-от вийдуть з ладу…

Я кліпаю очима, і маятники перетворюються на тіла, що звисають із шибениці, погойдуючись та стукаючись одне об одне.

Виявляється, я можу повернути голову. Розмиті силуети стають дедалі чіткішими. Мого обличчя торкається шорстка зелена поверхня. А тіла, які постукували десь угорі, перетворюються на низку рослин, що їх розхитав сильний вітер, – вони гойдаються у скрипучих плетених кошиках, причеплених до балки. За ними здіймається стіна з москітних сіток, що здригаються й лопотять під поривами вітру.

Я лежу на веранді. На її грубій зеленій підлозі.

Я знаю цю веранду.

Я знаю цю підлогу.

Трохи далі збитий дощем газон закінчується коло темної стіни з пальм, що неначе стоять навколішках.

Я знаю цей газон.

Я знаю ці пальми.

Як довго я тут? Скільки минуло років?

час знову взявся за свої витівки

Намагаюся поворухнутися, але поки що вдається тільки крутити головою. Погляд зупиняється на картковому столі та двох розкладних стільцях. Зненацька я усвідомлюю: якби змусив себе підвестися, то побачив би на столі окуляри для читання. А ще незакінчену «Монополію». І чашку гарячої кави, що аж парує.

Тут щойно хтось був. Тільки-но пролунали якісь слова. Вони зависли в повітрі, озиваючись до мене луною.

– А що то був за птах ?

Хлопчачий голос. Мій голос.

– Великий яструб, який курив люльку.

Співрозмовник говорить хрипко, з акцентом. Це голос старого.

– Діду, ти, напевне, гадаєш, що я зовсім дурний, – каже хлопець.

– Я ніколи не вважав тебе дурним.

– А чому ті потвори хотіли заподіяти тобі шкоду? – не вгаває хлопчак.

Чується скрип: старий відсовує свій стілець і підводиться. Каже, що хоче щось принести, аби мені показати. Якісь світлини…

як давно це було

хвилину тому

годину

Мушу підвестися, бо він почне хвилюватися. Подумає, що я його розігрую, а він такі фокуси не любить. Якось під час гри я сховався від нього в лісі, а коли він не зміг мене знайти, то так розсердився, що аж весь побуряковів і почав сипати лайкою. Пізніше сказав, що все це було через страх, однак відмовився розповісти, що ж саме так його налякало.

Безжально періщить дощ. Ця буря схожа на розлючену живу істоту, вона вже встигла зробити чималу діру в москітній сітці, і шмат тієї тріпоче на вітрі, мов прапор.

зі мною щось негаразд

Обпершись на лікоть, трохи піднімаюся, однак це все, на що я здатен. Краєм ока помічаю на підлозі дивний чорний слід. Випалена лінія, що обвивається довкола мого тіла, повторюючи його контури.