Ренсом Ріґґз - Спустошення Диявольского Акра

Я намагаюся зібрати себе докупи й сісти. Перед очима мерехтять чорні кола.

А тоді лунає потужний вибух, і все довкола заливає сліпучо-біле світло.

так яскраво так близько так голосно

Те, що так скидалося на вибух, насправді ним не було. То був удар блискавки – ляснуло зовсім поряд, так близько, що спалах і гуркотіння грому з’явилися одночасно.

Нарешті я сиджу, а в моїх грудях стугонить серце. Підношу до очей руку, яка тремтить.

Вона має дивний вигляд. Надто велика, задовгі пальці, біля суглобів помітне чорне волосся.

де хлопчик хіба я не той хлопчина?

не люблю таких приколів

Зап’ясток обвивають тонкі червоні сліди.

наручники, прикуті до перил ґанку під час бурі

Тепер я бачу стільницю – вона порожня.

Чашка з кавою зникла. І окуляри теж.

він не повернеться

Неймовірно, але таки повертається. Я його бачу – онде він, біля краю лісу. То мій дідусь. Він ходить високою травою, зігнувшись під поривами сильного вітру; його жовтий дощовик яскраво вирізняється на тлі темних пальм, а каптур опущений якомога нижче, щоб захистити очі від безжального дощу.

що він там робить чому не йде сюди

Зненацька дід зупиняється й уважно розглядає щось у заростях височезної трави.

Я піднімаю руку й озиваюся до нього.

Чоловік випрямляє спину, і тільки тоді я розумію: він якийсь… неправильний. Завузький силует, а хода надто пружна для старого, чиї тазостегнові суглоби скрутив артрит.

бо це не він

Він біжить підтюпцем у мій бік, до будинку, до розірваної москітної сітки, яка голосно хльоскає на вітрі.

це зробила не буря

а що то були за потвори?

моторошні згорблені істоти з прогнилою шкірою та чорними очима… вони звиваються

Коли він рвучко відчиняє сітчасті двері та стає на порозі, я вже встигаю звестися на ноги.

– Хто ти? – цікавиться незнайомець.

Рівний і водночас напружений голос. Він відкидає каптур дощовика, і я бачу чоловіка середнього віку, чиє гостре підборіддя підкреслює акуратно підстрижена руда борідка, а очі ховаються за сонцезахисними окулярами.

Для мене настільки незвично перебувати в присутності іншої людини та ще й стояти на своїх двох, що я не одразу помічаю, наскільки дивні й недоречні оці-от його окуляри під час такої негоди.

– Якоб, – автоматично відповідаю я і, почувши це ім’я, розумію, що й воно якесь неправильне.

– Я рієлтор, – каже чоловік, однак я знаю, що він бреше. – Прийшов забити вікна дошками перед бурею.

– Ви трохи спізнилися, – зауважую я.

Його рухи повільні й обережні, неначе він не хоче сполохати боязку тварину. Сітчасті двері з сичанням зачиняються. Він глипає на обпалений слід на підлозі, а тоді його холодний погляд зупиняється на мені.

– Це ж ти, – мовить чоловік, постукуючи пальцями по столику та насуваючись на мене у своїх важких чорних черевиках. – Джейкоб Портман.

Моє ім’я. Моє справжнє ім’я. Під його дощовиком щось булькає, цей звук породжує сама темрява.

жахливий рот, що його утворили спіралеподібні хмари, гуркочучи, вимовляє моє ім’я

дівчина-красуня з волоссям кольору воронячого крила поряд зі мноювона кричить

– Гадаю, ти колись був знайомий із одним моїм другом, – мовить чоловік, єхидно посміхаючись. – У нього було чимало імен, проте ти знав його як лікаря Ґолана.

жахлива хмара-рот

жінка корчиться від болю у траві

Зненацька у мою свідомість із неймовірною силою вриваються все нові й нові óбрази. Я відступаю назад, аж доки не впираюся спиною в розсувні скляні двері. Чоловік наближається, дістаючи щось зі своєї кишені. Маленьку чорну коробочку з металевими іклами.

– Розвернися, – наказує він.

Зненацька я усвідомлюю, що моє життя під загрозою, тож треба захищатися. Вдаю, ніби слухняно виконую наказ, смиренно піднімаю руки, а коли незнайомець підходить зовсім близько, різко б’ю його кулаками в обличчя.

Коли окуляри злітають з його очей, чоловік кричить. Під ними у заглибинах його черепа ховалися порожні лискучі яйцеподібні очі, в них плещеться жага до вбивства. Я чую голосне ляскання: між металевими іклами чорної коробочки спалахує синя електрична дуга.

Він кидається до мене. Вдаряє шокером через сорочку – я відчуваю потужний розряд, щось схоже на опік, і лечу назад, просто на скляні двері. На диво, вони не розлітаються на друзки.

Чоловік навалюється на мене всім тілом. Я чую, як, перезаряджаючись, скімлить його електрошокер. Намагаюся скинути нападника з себе, однак сам іще не встиг відновитися, тож почуваюся геть слабким. Плече й голову пронизує гострий біль.