Ренсом Ріґґз - Спустошення Диявольского Акра

Відтак він раптом смикається і скрикує, а тоді обм’якає, і я відчуваю, як по моїй шиї тече щось тепле.

Це кров. (Я стікаю кров’ю?)

Незнайомець за щось хапається й зісковзує з мене. Це «щось» має мідне руків’я і на шість дюймів випинається з його шиї.

Тепер, коли він упав, перед моїми очима постає дивна й абсолютно нова темрява – жива тінь, із якої зненацька вигулькує рука. Вона бере важку дідову попільничку та щосили вдаряє чолов’ягу по голові. Той зі стогоном валиться на підлогу. Із тіні виходить дівчина. Так, це дівчина – здається, із того часу, що зветься «Перш ніж ми…»; її довге чорне волосся геть сплуталося і змокло під дощем, довге чорне пальто вкрите грязюкою, а глибокі, розширені від страху карі очі шукають моє обличчя і, знайшовши, радісно зблискують: вона мене впізнала. І, хоч іще не всі частини пазла стали на свої місця, а моя голова й досі йде обертом, я знаю: те, що зараз відбувається, – то справжнє диво. Ми живі, ми тут, а не в якомусь іншому місці.

Господи

жахи, що їх не опишеш словами

Вона падає на коліна поряд зі мною й міцно мене обіймає. Мої руки оповивають її шию, мов рятівний круг. Дівчина геть змерзла: коли ми притуляємося одне до одного, я відчуваю, як її б’є дрож. Без жодних зволікань вона називає моє ім’я. Відтак повторює його знову і знову – і з кожним разом моє «Тепер» набирає вагу, відновлює свою цілісність.

– Джейкобе, Джейкобе, ти мене пам’ятаєш?

Чоловік на підлозі стогне. Чуються постогнування алюмінієвого кістяка сітчастих дверей веранди та лютої негоди, яку ми, здається, занесли сюди з якогось іншого місця. І я починаю пригадувати.

– Нур, – видихаю нарешті. – Це ти, Нур.

І вмить усі спогади повертаються. Нам вдалося вижити. Вдалося втекти з петлі Ві, що потрапила в часовий колапс. І тепер ми у Флориді, на зеленому штучному покритті дідової веранди, у сьогоденні.

Шок. Гадаю, я й досі був у шоці.

Міцно обіймаючись, ми тулилися одне до одного на підлозі, доки вирувала буря, доки тремтіння наших тіл не почало вщухати. Незнайомець у жовтому дощовику лежав непорушно, його груди піднімалися й опускалися дедалі рідше. Штучна зелена поверхня довкола тіла геть просякла кров’ю, що утворила липке озерце. Із його шиї стирчало мідне руків’я зброї, якою Нур завдала удару.

– Це ніж для розрізання конвертів, який належав моєму дідові, – зауважив я. – А це був його дім.

– Твій дід. – Дівчина трохи відсунулася, щоб зазирнути в мої очі. – Це той, який мешкав у Флориді?

Я ствердно кивнув. Грім не вщухав, ляскало так, що тремтіли стіни. Нур почала роззиратися навсібіч, недовірливо хитаючи головою. Це не-ре-аль-но. Я чудово розумів, як вона почувається.

– Але як? – мовила дівчина.

Я жестом вказав на випалений контур на підлозі.

– Я прийшов до тями отут. І гадки не маю, як довго був у відключці. Чи навіть який зараз день.

Нур потерла очі руками.

– У голові паморочиться. Все неначе вийшло з ладу.

– Що останнє ти пам’ятаєш?

Вона трохи насупилася, намагаючись зосередитися.

– Ми поїхали до моєї старої домівки. А тоді вирушили далі… – Нур говорила дуже повільно, немовби збирала докупи фрагменти сну. – Потрапили до петлі… ми знайшли петлю Ві! Згодом тікали від бурі – хоча ні, торнадо.

– Двох торнадо, чи не так?

– А потім ми її знайшли! Хіба ні? Ми знайшли її! – Нур схопила мої долоні і стисла їх у своїх. – А тоді…

Її долоні ослабли, а на обличчі з’явився порожній вираз. Вона розтулила губи, однак не змогла вимовити ані слова. Жахи поверталися, вони вихлюпувалися на дівчину, накриваючи з головою.

І на мене теж.

Мурнау. Затиснувши ніж у руці, він схиляється над Ві, яка лежить у траві. Він біжить туди, де кружляє несамовитий вихор, тріумфально здійнявши руку. Зненацька мої груди затопила гаряча хвиля, від якої на мить перехопило дух. Нур зарилася обличчям у коліна й захиталася.

– О Господи, – простогнала дівчина, – Боже, Боже, Божечку.

Мені здалося, що вона от-от розчиниться в повітрі на моїх очах, спалахне полум’ям чи всотає все світло з кімнати. Та вже наступної миті Нур рвучко підняла голову.

– Чому ми не померли?

Мене пройняв мимовільний дрож.

А може, ми таки мертві?

Наскільки я знав, ми мали загинути під час часового колапсу петлі Ві, адже саме це й мав на меті Коул. Здавалося, що Нур була єдиним доказом того, що все, що я зараз переживаю, було не просто провалом у пам’яті, що швидше нагадував чистилище, чи фінальним спалахом мозку, що от-от вимкнеться назавжди з останнім подихом.