Ренсом Ріґґз: Спустошення Диявольского Акра

«Ні, – я щосили відігнав від себе цю думку, – ми тут, живі-живісінькі».

– Вона якось витягла нас звідти, – припустив я, – і перемістила сюди.

– Авжеж, через якийсь аварійний вихід. Щось на кшталт кнопки катапультування, – закивала Нур, розминаючи долоні. – Це єдине пояснення.

Отже, Ві перемістила нас до будинку мого діда – її наставника й керівника. Він її навчав, вони працювали пліч-о-пліч – так, усе досить логічно. А що нелогічно, то це те, що тут не було петлі. Тож як їй це вдалося?

– Якщо вона змогла нас звідти витягти, то, може, й сама врятувалася, – мовила Нур. У її голосі вчувалася надія – геть нерозсудлива, на межі зриву. – Можливо, вона теж тут? І, може, вона й досі…

Нур так і не змогла це вимовити. «Жива».

– Він забрав її серце, – тихо мовив я.

– Але без серця можна жити. Принаймні хоч якийсь час…

Дівчина махнула рукою, і я помітив, як та тремтить.

Ми щойно встановили зв’язок із реальністю, як раптом знову почали його втрачати.

– Ну ж бо, ходімо, треба перевірити , – заторохтіла Нур, яка вже встигла звестися на ноги, – якщо є бодай один шанс, мусимо…

– Стривай, ми ж не знаємо, що…

«Там всередині, – хотів сказати я. – Що там на нас чекає».

Однак Нур уже увірвалася в темний будинок.

Я сперся рукою на стіну і, похитуючись, підвівся. Нур охопила нестяма, тож я просто не міг випустити її зі свого поля зору. Оця-от божевільна надія на те, що Ві могла вижити, слугувала дівчині певною підтримкою; то був своєрідний спосіб позбутися відчаю, що міг би зрештою її розчавити. Однак мене найбільше турбувало те, що неминуче розчарування завдасть їй подвійного удару. А я не міг дозволити Нур Прадеш зламатися.

Якщо підступний задум Мурнау втілився в життя, а все, що я бачив під час того урагану, було реальним – обличчя Коула у вирі хмар, його голос, що з гуркотом розривав повітря, – якщо він таки вижив і повернувся , то найбільш жахливі передбачення з пророцтва вже почали здійснюватися. А це означало, що всьому Дивосвітові от-от настане кінець. Один Бог знає, що Коулові тепер до снаги – а надто після того, як він увібрав у себе найсильнішу душу з-поміж усіх глеків у Бібліотеці Душ, загинув у часовому колапсі, а тоді воскрес.

І народився знову.

Я Смертю став, руйнівником світів.

Як би жахливо все це не було, які негаразди на нас не чекали б, я точно знав одне: Нур Прадеш потрібна цьому світові. Вона одна з сімох, одна з тих дивних, чий прихід було передбачено, тих, хто зможе «визволити Дивосвіт» – либонь, від Коула? Яким «ті двері слід закрити» … що ведуть куди – до пекла? І як би дивно все це не звучало, воно було не більш химерним, аніж ті частини пророцтва Одкровителя, що вже почали здійснюватися. Усі мої сумніви розвіялися, я почав вірити своїм очам.

То був не сон і не останній спалах свідомості майже згаслого мозку. І ще більше я переконався у цьому, перечепившись через рейку скляних розсувних дверей та нарешті потрапивши до вітальні. На вигляд будинок був такий самий, яким ми з друзями залишили його під час останнього візиту кілька тижнів тому, – майже порожній і нашвидкуруч прибраний; книжки, які не викинув мій батько, знову стояли на полицях, а сміття, що доти вкривало підлогу, запхали у великі чорні мішки. Тут панували задуха й затхлість.

Нур безладно кидалася з кутка в куток у пошуках Ві. Вона зірвала з канапи чохол від пилу, а тоді кинулася, щоб перевірити, чи нікого немає за її спинкою. Я перехопив її біля вікна і вже почав було казати: «Нур, стривай…», аж раптом мої слова перервав розкотистий грім, від якого ми обоє підстрибнули на місці.

Ми визирнули надвір крізь залиту дощем шибку. Подвір’я було засипане усіляким сміттям, а віконниці в усіх будинках цього глухого провулка були зачинені, за ними панувала темрява. Мертвий райончик.

Неначе застиг у часі.

– Той витвір, мабуть, мав спільників, – зауважив я. – Тож вони щомиті можуть увірватися сюди у значно більшому складі.

– Нехай приходять, – мовила Нур із крижаним поглядом, – я звідси не піду, доки не обшукаємо кожну кімнату. Кожнісінький закапелок.

– Я теж, – кивнув я.

У спальні нікого не було. Під ліжком теж, і я відчув, що це якось по-дурному – ставати навколішки й зазирати під нього, мов ті діти, котрі перевіряють, чи не зачаївся там бабай. Утім, усе одно це робив. Я помітив, що на килимі залишилося прямокутне заглиблення – саме там дідусь і тримав свою стареньку скриньку для сигар, яку я знайшов після його смерті вщерть заповненою світлинами, що назавжди змінили мій життєвий шлях. Однак Ві – мертвої чи таки живої – тут не було. Ми не знайшли її ані в комірчині, ані у ванній кімнаті, де Нур рвучко відсунула душову завісу, за якою ми побачили тільки шматок засохлого мила.