Ренсом Ріґґз - Спустошення Диявольского Акра

Гостьова спальня була майже порожня, за винятком стосу картонних коробок для речей та плям чорної плісняви на килимі. Я помітив, що відчай Нур наростає, і коли ми дісталися гаража, дівчина вже щосили гукала Ві. Мене це просто вбивало, розривало серце по швах. Я ввімкнув світло.

Ми уважно роздивлялися купи різного мотлоху й речі, що їх мій дід почав лагодити, але так і не встиг довести справу до кінця. Дві драбини, у кожній із яких бракувало по щаблю. Схожий на коробку телевізор із потрісканим екраном. Котушки дротів і мотузок. Дідів верстак, завалений інструментами й журналами на тему деревообробки. Я немовби побачив наших із ним привидів: ось ми пліч-о-пліч схилилися над мапою, прокладаючи маршрут і фіксуючи червону нитку канцелярськими кнопками у світлі вигнутої лампи. Той хлопчина весь час думав, що це просто гра, така собі казочка.

Тим часом буря, інтенсивність якої постійно змінювалася, добряче торохнула дверима, що вели до гаража. Це привело мене до тями. Я побачив перед собою шафу для зброї – у гаражі це було єдине просторе місце, де могла би сховатися людина. Нур мене випередила, дісталася до неї першою і потягнула за ручки. Дверцята відкрилися приблизно на дюйм, а тоді їх зупинив напнутий ланцюг. Хтось – цілком імовірно, мій батько – замкнув шафу на підвісний замок. Крізь щілину виднілася низка змащених стволів рушниць – зброя, яка, вочевидь, могла врятувати мого діда, якби я тоді не забрав ключ.

Нур здивовано відсахнулася, а тоді мовчки розвернулася й помчала назад до будинку. Я побіг за нею до дідового кабінету – єдиного приміщення, яке ми ще не встигли обшукати. Кімнати, у якій Оливка, тупнувши ногою, виявила порожнечу під підлогою і, відкотивши килим, знайшла двері, що вели до бункера. Либонь, Ві про нього знала – і, можливо, їй був відомий код доступу.

Я спробував сказати про це Нур, намагаючись перекричати дедалі інтенсивніше ревіння бурі й вигуки дівчини: «Ти тут? Мамо, де ти?», однак вона мене не чула. Не дивлячись у мій бік, Нур відсунула порожній стіл Ейба та кинулася відчиняти маленьку шафку. Відтак я здався й почав самотужки боротися з важезним килимом, щосили згадуючи, де саме розташовувалася відкидна панель укриття, однак у нестямі мені ніяк не вдавалося її знайти.

У кімнаті Ві не було. Я вирішив, що в бункері теж порожньо, адже не міг собі уявити, щоб вона перемістилася сюди тільки для того, щоби знайти в ньому прихисток, залишивши нас нагорі. Тож, коли Нур нарешті вибігла з кімнати, я підвівся й помчав за нею.

Я знайшов її у вітальні: заклякла дівчина стояла посеред неї, мов статуя, важко дихаючи й водночас зосереджено міркуючи. Вона поманила мене ближче.

– А якщо ми перемістилися сюди втрьох? – тихо мовила Нур, не відводячи очей від якоїсь точки в кінці кімнати. – Між нами була та сама відстань, що й на ґанку Ві. – Вона підняла руку і вказала на куток, де стояло витерте дідове крісло. – Ондечки, саме там я й отямилася.

На підлозі коло крісла виднівся випалений силует, подібний до обрисів Нур.

– А ти прокинувся там. – Дівчина вказала на обгороджену сітчастими стінками веранду, де мої випалені контури вже майже зникли під калюжею крові мертвого витвора. – Саме так ми розташовувалися й на ґанку Ві. Тебе прикували наручниками до перил отам, а я була тут.

Зненацька мене осяяло, і я пожвавився:

– А Ві була зовні, у траві.

Ми одночасно підняли очі, прикипівши поглядами до розірваної москітної сітки, що лопотіла від вітру, зарослого подвір’я й високої трави коло лісу – саме там чоловік у жовтому дощовику на мить завмер і нахилився, щоби щось розгледіти.

– Отам, – прошепотів я.

Зрештою ми отямилися й помчали надвір – туди, де вирувала негода.

Тіло Ві мало такий вигляд, ніби його спершу поглинула, а тоді вивергнула назовні сама земля. Неприродно вигнувшись, жінка лежала у траві, мов непотрібна лялька, яку викинули геть; її руки карикатурно розкинулися, а ноги переплуталися між собою. Сиве волосся геть cплуталося та злиплося від бруду, а червоний кардиган і чорна сукня просякли кров’ю й дощем. Один черевик десь загубився, і, кинувши оком на залатану вовняну шкарпетку на нозі Ві, я чомусь ні в тин ні в ворота згадав злу чаклунку з «Чарівника Країни Оз», яку розчавила хатинка Дороті. Я зосередився на цій асоціації, на спогаді про ту психоделічну мандрівку з фільму, на витертому носку смугастої шкарпетки Ві – аби лишень мій погляд не піднявся вище…