Ренсом Ріґґз - Спустошення Диявольского Акра

скільки разів вона церувала ту шкарпетку

…до темної діри в її грудях…

річ

тепер вона просто річ

…до розкритого рота, де вже зібралася дощова вода…

немає кращого місця, ніж рідний дім

Нур схлипувала. Вона нахилила голову вперед, волосся закривало обличчя, однак я бачив, як тремтять від плачу її груди. Спробував її обійняти, однак дівчина зненацька різко відсахнулася.

– Це все через мене, – прошепотіла Нур, – це моя провина, тільки моя.

– Ні, – заперечив я і знову спробував її обійняти. Цього разу вона дозволила це зробити. – Ти ні в чому не винна.

– Авжеж винна, – пошепки мовила дівчина, і я обійняв її міцніше, пригортаючи до себе. Вона вся тремтіла. – Їй роками ніщо не загрожувало в тій петлі… А тоді я просто взяла і привела туди того чоловіка. Впустила його, провела повз усі захисні механізми…

– Ти ж не знала. І ніяк не могла це передбачити.

– А тепер вона мертва. Вона загинула через мене!

«Через нас», – подумки сказав я, та нізащо не вимовив би це вголос. Треба було допомогти Нур якнайшвидше позбутися цієї згубної думки, перш ніж та вкоріниться в її свідомості, бо це просто знищить дівчину. Я знав це з власного досвіду, адже такі думки свого часу отруювали й мене.

– Не треба так думати, бо це неправда. – Я намагався говорити спокійно і виважено, та це було непросто, зважаючи на те, що за кілька футів від нас у траві лежало тіло загиблої Ві.

– Я ж тільки її знайшла. Господи. Тільки знайшла її знову. – Її голос постійно переривався.

– Ти не винна!

– ПРИПИНИ ЦЕ КАЗАТИ! – Нур різко відсунулася від мене, відштовхнувши на відстань витягнутої руки. Тоді, вже трохи спокійніше, додала: – Через це мені хочеться померти.

Мені забракло слів, тож я просто кивнув. Гаразд.

Дощ безжально жалив наші обличчя, його краплі стікали з підборіддя. Будинок неначе застогнав.

– Мені потрібна ще хвилина, – мовила дівчина.

– Треба забрати її всередину.

– Ще одна хвилина, – не вгавала Нур.

Я дав їй трохи часу. Підвівся й пішов до межі лісу, зігнувшись під поривами сильного вітру й намагаючись не думати про те, яке ж то божевілля – залишатися надворі під час урагану. Натомість згадав діда й те, як він помер і де – простісінько тут, у цьому лісі. Мені спало на думку, що ситуації були на диво схожі – і коли я знайшов його тіло, і коли ми виявили його загиблу протеже. Тільки одного разу в житті я бачив, як плаче мій дід, однак був певен, що це змусило б його заплакати. У грудях неначе щось спалахнуло, і гаряча хвиля дісталася до самісіньких кісток. Я майже бачив його привид – він виднівся отам, поміж темних дерев, що хиталися від вітру, майже чув його стогони: «Вілю, Вілю, тільки не ти».

Озирнувшись, побачив, що Нур стоїть навколішках коло тіла Ві, витираючи з обличчя жінки бруд і намагаючись випростати її неприродно вигнуті кінцівки. Нур, яка знайшла Ві тільки для того, щоби знову її втратити. Яка, поза сумнівом, завжди звинувачуватиме тільки себе, хай би як я намагався достукатися до її здорового глузду. Та якщо то її провина, то наполовину й моя теж. Нас ошукали, ми дозволили пошити себе в дурні. Звісно ж, Ві сумувала за своєю названою донькою, однак заради безпеки Нур ніколи не намагалася з нею побачитися. Я пригадав її слова під час нашої зустрічі: «Що ти, в біса, тут робиш?»

Наша помилка коштувала їй життя. А ще я боявся, що саме це допомогло воскресити демона. У нас було чимало гріхів для спокутування й водночас замало часу для скорботи.

Сильний порив вітру мало не збив мене з ніг. Із сусіднього двору почувся якийсь скрегіт, а тоді різкий тріск – я крутнув головою й помітив, що ураган вже встиг зірвати частину сусідського даху.

А коли знову поглянув на Нур, то побачив, що вона все ще стоїть навколішках, схиливши голову, мов у молитві.

«Тільки одна хвилина, – подумки мовив я сам до себе. – Просто дай їй іще одну хвилину». Можливо, це її єдиний шанс попрощатися з Ві або ж сказати: «Пробач». Я й гадки не мав, що чекає на нас у майбутньому. Чи зможемо ми поховати Ві, чи вдасться організувати похорон? Ще хвилина – і, можливо, Нур вдасться бодай трохи з цим примиритися чи принаймні не потонути у вирі отруйних думок. І тоді ми зможемо… що? Я настільки поринув у жахи й трагедії, які ми переживали тієї миті, що навіть не думав про те, що буде далі. Треба накрити тіло Ві, а тоді перенести його в будинок. Треба попередити наших друзів і союзників, якось із ними сконтактувати – звісно, якщо Коул не встиг нас випередити. Тисячі жахливих припущень вже випустили свої кігті, намагаючись учепитися за мою свідомість, однак я ще не міг дозволити собі їх впустити.