Марина Варич - Cьоме пророцтво Семіраміди

– Куди б ти не йшов і якою б довгою не була дорога, ти все-одно прийдеш до одного.

– До чого?

– До істини…

…Вузлик висить над письмовим столом. Він припадає пилом, його обдуває вітер. Під сонцем він здається помаранчевим, під місяцем буряковим, а насправді – пурпуровий. Вузлик шовковий. Коли і хто зав’язав його, щоб ти згадав…

Згадав що?

Сонце, порт, гавань, лайнери, люди…

Ні, не так. Треба вихопити щось конкретне з-поміж цих образів і від цього відштовхуватись.

…Люди, обличчя людей в порту, чоловічі, жіночі, дитячі обличчя. Валізи, бейсболки, окуляри. Незнайомець в сонячних окулярах впритул дивиться на тебе. Хто він?

Незнайомець відвертається і стрімко йде геть. Можливо це шлях до розв’язки вузлика. Не можна його втрачати… Незнайомець поспішає, похапцем озирається, майже біжить і губиться у натовпі. На тебе мчить гарячий від сонця і сп’янілий від пива натовп. Він штовхає тебе у напрямку, в якому рухається сам. Це не твій шлях і ти не обирав його…

Очі. На що можуть бути схожі очі? На море?

Море, гавань, кораблі, люди… Ні, це вже було.

Ти торкаєшся пальцями повік, проводиш ними від скронь до підборіддя. Ти мусиш згадати. Інакше не матимеш спокою до самої смерті. Твоя дружина цитує Делаланда: «Як божевільний вважає себе Богом, так ми думаємо, що смертні».

Тобі байдуже. Ти повинен згадати. Ти відчуваєш, що від цього залежить доля Асамблеї… Ось він – шлях в інший світ.

Асамблея, злітна смуга, три зорельоти.

3, 2, 1. Чому три?… Ні, щось тут не так. Треба спробувати інакше. З чим асоціюється асамблея? ООН, Рада безпеки, війна, війни… Зачекай. Спробуй міркувати інакше, відійди від звичних стереотипів, забудь про закони і забобони цього світу. Думай, відповідь лежить на поверхні. Легені наповнюються солоним морським повітрям, амфібія, медузи, море… І знову море…

Ти ходиш вздовж піщаного берега, хвилі лоскочуть сліди твоїх п’ят. Хвилі змивають сліди твоїх п’ят.

… Звідки це? Звідки це і що там далі?!

Тепер, коли ти сидиш серед порожньої зали і споглядаєш насадження лотосів, які ростуть так щільно, що вода під ними не проглядає, те, що відбулося за останні 448 годин здається фантастичним сном.

Поруч з тобою маска. Маска людського обличчя. Добряче пом’ята, вона вже почала обростати першими легендами. Настане час і її закриють у скляний склеп і відішлють до музею. Ти прийдеш поглянути на неї разом з іншими і не впізнаєш. Про неї напишуть у Писанні і ти прочитаєш та не згадаєш.

Птахи, пролітаючи над твоїм палацом, співають оду складену якимось писакою. У підніжжя скляної гори проходить гурт людей, вітаючи тебе з

інавгурацією. І ти дивуєшся, що зовсім недавно був одним з них. Дивуєшся, що їм завжди потрібно вірити у якусь вигадку. А хіба тобі, ні? І що буде, якщо ти повідаєш їм істину?

Не треба поспішати. Кожен прийде до неї сам. Своїм шляхом.

– Чого ви чекаєте? – запитали з іншого кінця кімнати, довгої і темної.

– Нагороди, Леді.

Відповідь прозвучала не одразу.

– Що ж, ви маєте право її вимагати. Завдання загрожувало вашому життю і могло змінити перебіг історії… Так чого ви жадаєте: Раю чи Світу ілюзій?

– Я хочу повернутися на Землю, Леді.

Пауза ставала гнітючою. За скляною стіною йшов дощ і звук кожної краплі лунко віддавався у мозку. Нарешті голос відповів.

– Пропоную вам переглянути ваше бажання.

– Я хочу повернутися на Землю, Леді.

– Чи знаєте ви, що тої Землі, яку пам’ятаєте більше не існує.

– Так, Леді.

Дощ заграв голосніше. Тепер його мелодію вже не переривали нічні голоси.

Кап.

Кап…

Остання крапля розтанула у повітрі, не допавши. Коли ваш сон раптово обривається, знайте, що десь не договорили і не дожили люди, що хтось не встиг виконати завдання важливі і не надто. Герої снів живі, незалежно від того чи ви в них вірите. Не забувайте про це ніколи. Це єдине, що ви можете для них зробити.

У невеличкій кав’ярні у Франсиско на Монмартрі людно і гамірно. Грає саксофон, його ніхто не слухає, заходять і виходять люди, впускаючи у двері тепле літнє повітря.

– Алісо, ще пива усім. І хазяїну теж. Я пригощаю, – гукнув Жак молодій офіціантці.