Марина Варич - Cьоме пророцтво Семіраміди

– Ти знову починаєш! Ще 2 тисячі років тому Аркс із Скари методом експериментальної фізики довів, що ніякого Мардука не існує. Мільйони років жриці нас дурили цим міфічним персонажем і до того ж так вправно, що навіть такі кити науки як Парфагор, Медалєв і Моносов ходили до Жовтого палацу аби відсвяткувати день народження придуманої істоти, – відповів Омега.

– Хотіла б я поговорити з Арксом, – зітхнула Даяна. – Я впевнена, що його тортурами примусили зректися віри в Мардука.

– Ти з ним уже не поговориш, він півгодини не дожив до початку вічності.

– Прикро… Я пам’ятаю, коли я ходила до школи, моя бабуся частенько навідувалась до Жовтого Палацу і просила у Мардука – то сонця, то дощу. І все – отримувала, – Даяна додала в каву вершків і відставила філіжанку на підвіконня.

– Даяно, ти не можеш цього пам’ятати. Тобі вже стільки років, що ти не можеш цього пам’ятати.

– Еге ж, скільки років! Ти й не знаєш, що доки ми не загубили час, нагадувати жінці про її вік було вульгарно.

– Не можу побачити в цьому нічого поганого.

– Він не може побачити, – буркнула Даяна. – Усе ж таки моїй бабці пощастило більше, ніж мені. Вона встигла померти до початку хаосу.

– Називай це як заманеться. Як на мене, то краще жити. Бачиш скільки всього смішного.

– І тобі не здається це безглуздям! Живеш і не старієш на жоден рік – ніби й не живеш. Раніше все було інакше, доки Мардук від нас не відвернувся.

– Що ти ще вигадаєш! Мардук, Мардук… Де ж він, твій Мардук, скажи мені. Може сходи і ти в Жовтий Палац як твоя бабця – попроси у нього дощу або ночі. – скривився Омега.

– Мені остогидло жити. І ніяка халепа нас не візьме.

Вхідні двері скрипнули і Даяна з Омегою почули монотонне цокання палиці по підлозі.

– От кому й справді не пощастило, так це Кріту, – зітхнув Омега. Сердега вже ногою був у могилі, коли час припинив ходити. А тобі чого нарікати! Ще можеш перечитати усі книги, навчитись балету, лижному спорту і аквааеробіці, вивчити з півсотні мов, зайнятися астрономією…

– Тю… Ти що! Я вже всьому цьому навчилась і встигла забути.

– Можна навчитись вдруге.

– Що ти верзеш? Щоб знову забути? – кривляючись мовила Даяна. Вона розвернулась до вікна, взяла філіжанку кави і відпила два ковтки.

Двері прочинилися і до кімнати, перевалюючись увійшов дядько Кріт.

– Хелоу, – сказав він, – Даяно, я чую тут запах твоїх парфум, але тебе не бачу. Ти ж знаєш, що я погано бачу.

– Він говорить про це вже 600 років, – Даяна розпачливо ковтнула кави.

– Не 600, а 631 рік, 2 місяці і три дні. Я точно веду відлік, відтоді, як спинився час.

– А ще каже, що погано чує!

– Я справді погано чув, коли спинився час. Але за 631 рік, 2 місця і 3 дні я витренував свій слух. Де тут ослінець?

Даяна підсунула старому ослінця і допомогла всістися.

– Омего, ти тут, я впізнаю тебе по диханню. Давай побалакаємо про велику політику. Мені щойно надійшов імпульс із сузір’я Андромеди від цивілізації ропух. Проти Мардука готується заколот.

– Твій імпульс, Кріте, спізнився більш, ніж на пів тисячоліття. Мардука давно заколотили, або з’їли ці ваші ропухи. Ми живемо 631 рік і не можемо померти. І не помремо ніколи. І дітей ми не можемо народжувати! – саркастично вигукнула Даяна.

– 631 рік, 2 місяці і 3 дні.

– Гаразд! Гаразд! І три дні, а що це змінює?

– Ми повинні врятувати Мардука.

Даяна розреготалась.

– Ми не можемо навіть собі дати раду! Ми не можемо навіть померти за власним бажанням!

– А я, а я… Я і не хочу помирати, – сказав Кріт, – Я відчуваю себе на 71 рік.

– А я на 671!

– У вас такий поганий вигляд? Не можу повірити. Чекайте я дістану контактні лінзи.

Даяна розлютовано попростувала до дверей.

– Вона пішла, Омего? То я не доставатиму лінз. Чого це їй так кортить померти?

– У неї рак легень, Кріте, вона витримує страшенний біль. Так що ви за казку розказували про ропух?

– Це не казка. Не насміхайся з мене.

– Я і не сміюся. Я просто не вірю ні в яких мардуків.

– Як? Ти не віриш в Мардука? – сліпі очі Кріта округлились і зробилися, мов скляні.

– Я казав про це вчора і позавчора.

– Ти не віриш…

– Кріте, Кріте, склероз знову підступає до вас. Ми живемо в блукаючому світі. Тут ніхто вже давно не вірить в Мардука.

– Справді. Я забув. Це все отой склероз. Я хотів…

Але Кріт не договорив. Різкий крик розрізав відносну тишу планети Несхідного Сонця. Омега кинувся до вікна і побачив Даяну, яка, нерухомо лежала посеред плантації кактусів. Коли підоспів лікар (а ходив він неспішно, бо ж, однак, коли б не прийшов – пацієнт залишався живий), Даяна вже не дихала. Жодні засоби не змогли повернути її до життя. Так на планеті Несхідного Сонця сталася перша смерть за 631 рік 2 місця і 3 дні.