Марина Варич - Cьоме пророцтво Семіраміди

– Жаку, а з якої нагоди вечірка? Ти що женишся? – запитав Карлик, давній приятель хлопця, який пригощав усіх пивом.

– А йди до біса зі своїми жартами. – розлютився Жак. – Я сьогодні познайомився із самою Лі.

– Та ну?

– Та бреше він усе. – озвався кремезний чолов’яга, що стояв біля стійки.

– Провалитись мені на цьому місці, коли брешу, – образився Жак. – Я говорив з нею, як з тобою зараз.

Присутні поділилися на тих, які повірили Жаку і тих, що ні:

– Що їй робити в нашому кварталі?

– А як вона тепер виглядає? Кажуть після пластичної операції дуже змінилась?

– Дуже худа і дуже руда, – промовив Жак, задоволений з того, що його слухають, – а очі, як трава на газоні Франсиско.

Хтось висунувся у вікно глянути на траву. Хтось припустив, що це контактні лінзи.

– Я йшов на зміну, по дорозі зазирнув до Франсиско на каву з вершками. – розповідав Жак. – Дивлюсь, сидить вона…

… Вона сиділа на відкритій терасі і пила мінералку з бульбашками. Цього разу у неї було довге руде волосся і бездонні зелені очі. Жак вмостився напроти («Дозволите?»), хоча поруч були усі столики вільні. Вона відповіла ствердно, з акцентом.

– Ви не француженка, міс, – констатував Жак.

Вона дивилась на нього, не моргаючи.

– Хоча ви й розумієте французьку, але у вас англійський акцент. І ваша зовнішність… Ви напевно з Північної Британії чи Шотландії.

– Можна сказати й так. Колись я жила там.

– В Британії найчарівніші жінки у світі. Ви в Парижі у справах, чи відпочиваєте?

– І те, й інше. Я подорожую, – вона усміхнулася.

– Так ви мандрівниця! Я можу показати вам місто. Бульвар Кліші, Собор Паризької Богоматері…

– Ціль моєї подорожі, – почала незнайомка з точнісінько таким акцентом, як і на початку, але цієї миті відносну тишу порушили кілька пострілів.

– Війна? – звела вона брови.

– Ні, що ви, міс, це один дурень так вітається із своїми сусідами. Може вам ще щось замовити?

– Він глухий?

– Хто, він? Дурень? Ні, він художник. Живе в кораблі-мийці, он там, – Жак непевно махнув рукою праворуч.

– Навіщо він це робить?

– Що?

– Стріляє.

– Чорти його знають. – Жак стенув плечами. – Колись я спитав його про це, він сказав, що вільна людина і робитиме все, що йому заманеться. Він іспанець. Іспанці, вони всі такі.

– Мені треба з ним познайомитись, – мовила вона.

– Марна трата часу, міс, він – кразі…

– Як це?

– Крейзі, – Жак винувато усміхнувся. – Здається, так кажуть англійці. Коротше, не сповна розуму. – Жак покрутив пальцем біля скроні.

– Все одно мені треба з ним побалакати. Я люблю мистецтво.

Жак знову стенув плечима.

– Це не малярство, а карикатура. Малює якісь трикутники, кубики, ромбики, а потім каже: «Тут намальовані три жінки». Крейзі. Я вас можу провести до нього. Але потім не кажіть, що я не попереджав. Він не надто гостинний…

– Пабле, – прокричав Жак з порогу, – Я до тебе гостю привів. Міс любить мистецтво і хоче познайомитись з твоєю писаниною. – Гей, Пабле, ти вдома? От бісовий поріг, – вилаявся Жак і потер вдарену ногу.

Посеред кімнати сидів худорлявий чоловік і водив вугіллям по мольберту. Він озирнувся лише на мить і знову відвернувся до картини.

– Ти б намалював мій портрет? – запитала вона.

Він кілька секунд дивився на неї, потім похитав головою і продовжив малювати.

– Чому ні?

– Мій колір рожевий, а твій помаранчевий. Я не малюватиму тебе, – відповів художник.

– Я ж казав, що він крейзі. – втрутився Жак.

– Я б гарно заплатила.

– А я малюю лише те, що мені заманеться.

– Ти вважаєш себе зовсім вільним? Вільним від усього? – запитала вона.

Якийсь час він мовчав.

– Моя свобода – мої картини. Ну і що з того, що кожен в них бачить різне? Я ж бо знаю, що на них. Ось картина три жінки, а, можливо вона тут одна, а то й більше. Я малюю вночі, а сплю вдень. Вітаю друзів вистрілом з револьвера…

– Ти так само легко як і від грошей відмовишся від корабля-мийки і свого імені? – запитала Лі.

Художник вдоволено усміхнувся.

– А від своїх картин?

– Атож.

– А від кольорів?

Пабло мовчав. Лі чекала.

Він заперечно похитав головою. Вона зітхнула.

– Я багато мандрую, але ще не зустріла жодної вільної людини.

– Свобода завжди умовна.

– А потім вона почала танути у повітрі, – розповідав Жак. – Спершу я думав, що це мені привиділося, але вона стала зовсім прозорою і зникла.

Ті, що слухали історію зашуміли.

– Схоже це справді була, Лі…

– Та вигадує він усе.