Любко Дереш - Спустошення

— Ти куди? — запитує на кухні Смирна. Смирна весь цей час сиділа на кухні і малювала, тепер вона спокійна і вмиротворена: перед нею на столі стоять чорнильниця з тушшю, банка з пензлями, а по краю столу сохне кілька робіт.

— Гарно, — сказав я, роздивляючись акварелі. — Я за Васіками.

— Будь обережний, — озвалася вона.

Васіки, приїхавши у мою квартиру, одразу ж привносять із собою відчуття, що моє життя неминуче змінюється, при чому змінюється абсолютно безконтрольно, від чого стає дуже страшно. Васік постійно регоче — а коли не регоче, то широко всміхається. Він низенький, зарослий бородою, від нього за кілометр несе ґанджубасом, а очі зрадливо поблискують.

«Я не броюсь, — сказав він мені у машині. — Потому шо коли я броюсь, я не улибаюсь, а коли я не улибаюсь, я собі не нравлюсь».

«А у вас можна буде подивитися мультіки?» — почала одразу ж допитуватися дев’ятилітня Валька, коли ми рушили всім кагалом до мене.

«Можна», — відповів я. Ми зупинилися купити в супермаркеті деякого провіанту, і Валька, ненав’язливо взявши мене за руку, повела у відділ іграшок, де їй дуже-дуже стали потрібні одна невеличка шаблезуба білка з вибалушеними очима і чималенька пузата істота, щодо якої Валька володіла точною інформацією — її звали Сід і вона належала до вимираючого виду викопних лінивців.

«Я теж дивився цей мультик», — запевнив я Вальку, і Валька просяяла.

Васікова дружина, Машка, загалом займалася немовлям, якого звали Джон-Сур’я, або ж Іван. Джона-Сур’ю вони народили точно в момент повного сонячного затемнення, коли всі варанаські йоги омивалися, стоячи по груди у Ґанґу, десь у далекій Індії.

«У мене колись була своя клініка, — розказала йому Машка. — Я працювала терапевтом. А потім ми з Васіком стали розбиратися, що не так зі свідомістю у людини, чому вона нещасна. А коли розібралися, продали клініку і поїхали в Індію. Там паспорти спалили, думали, вже повертатися не будемо, — Машка сміється, махає рукою. — Багато пригод було. І жити не було де, і грошей не було, але якось Бог милував. Потім ледве через посольство вдалося документи отримати тимчасові, щоб повернутися. А тут приїхали — ніхто до себе пустити не хоче. До кого не подзвонимо — всі вдають, ніби нас не знають. Що Васікові клієнти, що мої пацієнти. Зустрічатися бояться. Думають, що ми збожеволіли. Та нічого, якось Господь допомагає».

«Таки збожеволіли, — підтверджує Васік. — Я молив Господа: зроби мене божевільним, зроби мене божевільним — і Він таки зробив!».

«А я просто моряк, нах, — озвався Андрон, брат Васіка. — Вот, приехал с Херсона, брата повидать, нах. Могу чёто починить, нах. Как там у тебя сантехника, нах, не протекает?».

Коли вся ця чесна компанія опиняється у мене в квартирі, Смирна з писком кидається обіймати Машку, Вальку і Васіка. Андрон стоїть поруч, задоволено сопе і повторює: «Ну че, нах, спасибо тебе большое, нах, выручил, нах». Смирна тут же береться разом з Валькою готувати бутерброди, невідомо звідки з’являється варена картопля, Машка нарізає салат, а чоловіки, тобто ми, статечно сідаємо за стіл, поближче до відчиненого балкона, куримо і гуторимо за життя.

— Ти не уявляєш, які ви багаті, — каже мені Васік, тримаючи на руках невимовно гордого собою і своїм захляпаним комбінезончиком Джона-Сур’ю. — У вас є все. Холодильник, ванна з гарячою водою, світло, ноутбук, інтернет... Тільки коли це втрачаєш, починаєш усвідомлювати, що в тебе було... Але чесно тобі скажу, Фєдю, я сюди тепер не ходок. Нам цього всього з Машкою уже не треба. Ми вже цим усім перехворіли.

Васік сміється з власних слів. Від Васіка тхне людиною, яка близька до того, щоб назватися безхатченком. А разом із тим мені чується аромат троянди і сандала. У Васіка ясний погляд. Від нього линуть легкість і любов.

Опісля вечері Васік, накручуючи вуса, спитав:

— То що, може, затягнем по мокрому? Тут у Серьоги херсонська є. Клас екстра, особая, льогочно-отхарківающая.

— Курити, насправді, корисно і ганджубас, і сигарети, — почав переконувати мене Васік, коли ми натягнули по мокрому. Васік, здається, вирішив перевернути всі мої уявлення щодо здорового способу життя і був чимось на зразок бунтівного духу Григорія Остера з його «Шкідливими порадами» — тільки вже не для дітей, а для дорослих. — Це допомагає відкашлювати мокроти. На санскриті це капха називається. Через кашель виходить капха з голови, те, що ми мозком називаємо, це насправді просто соплі. Коли ти викашлюєш всі соплі, у тебе зникає мозок і проявляється чиста свідомість. Прани ідуть звідси і звідси по хребту, тут, в голові, відбиваються, а потім збираються в бінду, а там Шива і Шакті зустрічаються і опа — у тебе включається в голові лампочка. Космічна свідомість називається. «Я єсьм». І ти стаєш просвітленим.