Любко Дереш - Спустошення

— Я тебе люблю, Женя.

— Я тебе також люблю.

Наші руки стисли одна одну міцніше.

— Хочу, щоб у нас був дім на березі моря. Не тут — десь у Греції, де цілий рік тепло. Вілла з виходом до води. Для тебе — кімната на горищі зі скляним дахом, щоб ти могла малювати. Щоб без сусідів — щоб ми були одні на цілий пляж. Тиша, спокій. Я займатимуся медитацією, творчістю. Хочу опанувати деякі музичні інструменти. Писатиму праці з філософії й історичні романи. Велика бібліотека. Хочу прочитати те, що раніше не встиг прочитати — Фукідіда, Плотіна, Авіценну. Хочу займатися астрономією. Щоб можна було з тобою сидіти на даху вночі і в телескоп спостерігати зоряне небо. Спостерігати за погодою, займатися натурфілософією. Навчитися читати цей світ як відкриту книгу. Розкрити свою свідомість повністю, щоб не залишилося таємниць. Щоб благоговіти перед світом. Відчуваю, що нарешті знайшов людину, з якою всі ці мрії можуть стати реальністю. Тепер я розумію, що в кожній жінці насправді я шукав тебе.

— Знаю. А я шукала тільки тебе. І слава Богу, дочекалася.

Переступивши поріг квартири, ми стали цілуватися, і моя рука блукала її головою, насолоджуючись шовковистістю її волосся, ніжністю її шиї. Її руки бігали у мене по грудях, наче теплий паводок. Торкнувся її тіла, і мені здалося, що на світі я не торкався спорідненішої матерії — наче ми зліплені з однакового тіста, однакового кольору, одної консистенції.

— Ти така красива. Маю відчуття, наче знаю тебе тисячу життів. Мільйони життів.

— Теж маю таке відчуття, — вона притуляється щокою до моїх пальців, ніжно цілує їх.

— Хто ти? — питаюся я, і мої пальці просочуються крізь її густе чорне волосся з синім відливом, наче вода крізь коріння дерев. — Звідки ти взялася у моєму житті?

— Не знаю, — каже вона і загадково усміхається, трішки примружується, так, що нерівність її передніх зубів стає особливо чарівною, дитячою. — Може, ти мені скажеш?

— Ти моя мрія, — шепочу я і притискаю її до себе, мої пальці впиваються в її руки. Глибоко вдихаю її запах. Він повністю позбавляє мене можливості вибирати — і я вже сам не хочу вибирати. Притискаю собі до рота її руки і починаю жадібно цілувати, наче переді мною Бог.

— Проходьте, — Каріночка в офісі у Карманова показала Федорові рукою, куди слідувати, і додала стишеним голосом: — Він не в гуморі сьогодні.

У коридорі вже встигли порозвішувати картини — тепер кожна з них мала своє маленьке затишне електричне світло: Ріхтер, Хокні, Цзен Фаньчжи.

Карманов сидів, заглиблений, з пониклими плечима, на столі, і дивився кудись собі під ноги.

— А, це ти? — сказав він, відволікаючись на хвилину від дум.

— Усе не так. Розумієш? Воно має бути якось не так.

— А як?

— Не знаю.

— Це ти мені маєш сказати. Я тобі плачу гроші, щоб ти мені казав, як воно все має відбуватися, — відповів Карманов.

— Що... що саме вам здається неправильним? Ось, до речі, ескізи логотипу. Ці мені здаються кращими, я зупинився б на них, — Федір дістав останні роботи Вадіка, які той підготував спеціально на його замовлення.

— «Сома Інкорпорейтед»? Мені подобається, — промовив байдуже Карманов з індиферентним виразом на обличчі, й одразу ж відклав аркуші вбік.

— Послухай, у мене був сон, — заговорив Карманов, і його очі раптом спалахнули. — Неймовірний сон. Слухай.

Федір сів на крісло біля Карманова, і той почав розказувати:

— Мені снилося, що я — велетенський воїн. Я був таким великим, що — порівняно зі мною — планети видавалися просто мухами, які літають навколо мене. Я був озброєний булавою, вона вся була вкрита коштовним камінням і виблискувала золотом, а на голові у мене був золотий шолом, — коли Карманов говорив, його почало переповнювати незрозуміле збудження. — Я був таким великим, що більшого за мене нічого просто не було! І я йшов через воду, я брів у пітьмі, навколо висіла непроникна пітьма, та я все одно якось бачив у цій пітьмі, — на обличчі Карманова з’явився дитячий вираз захоплення і зачудування. — Це був океан, на ньому були великі хвилі, і він був неозорий, але я був такий великий, що цей океан був мені всього лише по коліна. Могило, я прокинувся серед ночі, і мене всього аж трусило від щастя, від сили, Віка намагалася мене заспокоїти, та я вже не міг заснути тієї ночі, тільки весь час думав про цей надзвичайний сон. Там усе було, наче реальність, наче справжнє! Я пішов до спортзали і дві години там займався зі штангою, і лише тоді мене трохи попустило. Наскільки в цьому образі було зосереджено доблесті, могутності, сміливості! Я думаю, це якийсь пророчий сон, Могило. Я ще не розумію його до кінця, та розумію, що цей воїн — це я, це все те, що ми з тобою задумали. Ми так само ідемо через пітьму. І хоча наразі навколо нічого не видно, але за нами — перемога. Ти розумієш, про що я?— сказав Карманов,зіскочивши зі столу, став збуджено ходити перед Федором.