Любко Дереш - Спустошення

Вони лягли зі Смирною поруч, вдаючи, що не знайомі. Розділені кілометрами холодної постелі, вони лежали в різних кутах велетенського матраца, що слугував замість ліжка. Минали години, можливо, роки, і Смирна лежала десь там, гаряча, вся налита, вся розпашіла.

— Можна, я ляжу ближче? — попросила вона врешті серед тиші. — Здається, я можу впасти з матраца, якщо крутитимуся вночі.

Федір лежав із розплющеними очима.

— Краще не треба, — промовив він і почув, як Смирна повертається на інший бік, загортається тугіше у ковдру і засинає.

В голові у мене билося лише одне запитання: навіщо, навіщо я це роблю?

Вечірні інгаляції з Васіком даються взнаки. Мій ранок нагадує шматок повсті, який я намарне намагаюся розжувати. Віднедавна я став практикувати візуалізацію: щоранку я уявляю собі будинок своєї мрії, який, як вважають деякі езотерики, обов’язково матеріалізується, якщо я ретельно уявлятиму його собі у всіх деталях. Я подумки обходжу свою майбутню обитель на одному з грецьких островів: бачу залиту сонцем веранду, велику кухню в теплих тонах, заставлену мідним начинням, затишну столову, де в кошику на підвіконні лежать груші, а також мушлі і засушені морські зірки, і звідки можна вийти на зарослу виноградом терасу. Бачу ковану люстру, наче з картини Ван Ейка, поминаю стіл із добротного дерева, вдихаю запах мармуру, солі і тутешніх глинистих гір, що пахнуть мінералами і сухими травами, надто ж у полуденну спеку. Виходжу на терасу, щоб, тримаючись за перила, вдихнути запах моря і захопитися відчуттям польоту, яке виникає, коли ти стоїш над урвищем і відчуваєш свободу, наче птаха. Внизу б’ється об скелі тепле Егейське море, лазурне, мов блю кюрасао. Підіймаюся поглядом вище, наче птаха, і бачу форму острова, що нагадує бика з мінойських ваз. На острові помічаю маяк, пристань у гавані, оливкові гаї і священні джерела на ньому. Підіймаюся вище, ще вище, бачу цей острів на тлі інших островів Егею, впізнаю контури Греції, підіймаюся ще вище і бачу опуклий бік нашої блакитної планети.

Розплющую очі.

— Відчуй, як у тебе бовтаються яйця. Яйця для самурая — це як гіроскоп для літака, — видав черговий перл Васік. — Вони відхиляються, і ти відхиляєшся, вони йдуть вперед — і ти атакуєш.

Васік не витрачав часу намарне. Поки Смирна і Машка готували сніданок, він вирішив навчити Могилу кількох бойових прийомів. Почав він із того, що став показувати, як має ходити справжній воїн — справжній воїн мав ходити так, щоб відчував бойове розгойдування яєць між ногами. Тому кожен поважаючий себе чоловік повинен вдягати на голе тіло самурайські хаками, чи, на крайній випадок, сімейні труси.

Повправлявшись у східних єдиноборствах і кілька разів метнувши Федора на тверду підлогу коридора, Васік запобігливо спитав:

— Ну що, може по напасу перед сніданком? Щоб прочистити чакри? — і Федір не мав чим заперечити.

На третій день їх перебування у Федора ситуація з житлом в Херсоні остаточно прояснилася. Андрон, котрий поїхав у рідне місто першим, повиганяв усіх приживальців зі своєї майстерні і тепер ласкаво запрошував брата зі сім’єю у найбідніші нетрі херсонської «малини»: хоч там і було тісненько, а по сусідству були кілька притонів для наркоманів та алкоголіків, брат мав у дворі невеличку плантацію коноплі, а це вже знімало багато побутових запитань. Після вечері Васік і Машка спакували свої речі, згребли малого і відірвали від ноутбука Вальку і всі разом, зі Смирною включно, поїхали машиною на вокзал. У кінці поїздки Машка сказала:

— Федю, тепер ви з Женькою приїжджайте до нас у гості. Ви нам притулок дали, а ми вас чаєм на травах напоїмо. Приїжджайте, разом завжди тепліше.

Вони посадили родину Васіків на поїзд, а потім ще довго махали їм рукою з перону. Федір піймав себе на тому, що попри весь дискомфорт від перебування Васіків він уперше за багато років відчув атмосферу сім’ї, в якій йому справді раді. Коли поїзд рушив, вони залишилися на пероні одні, й Федір наважився обійняти Смирну. Вона зі вдячністю притислася до нього.

— Дуже дякую, що ми взяли до себе Васіка з Машкою, — сказала Смирна, і очі її блистіли.

— Ти знаєш, я зрозумів, що я для тебе готовий на будь-що, — відповів він серйозно. — Пішли вип’ємо кави в «Челентано»?

Вони рушили у привокзальну піцерію, головним достоїнством якої був балкон на другому поверсі, де вони сіли на свіжому повітрі, загорнувшись у коци, пили каву, курили цигарки і розмовляли.